Книга останнього керівника УПА Василя Кука з біографічними історіями про Степана Бандеру і Романа Шухевича

 

Книга останнього керівника УПА Василя Кука з біографічними історіями про Степана Бандеру і Романа Шухевича




ВАСИЛЬ  КУК

СТЕПАН  БАНДЕРА
РОМАН  ШУХЕВИЧ
АКТ 30 ЧЕРВНЯ 1941 РОКУ
Додаток:  Степан Бендера про Романа Шухевича
Увазі читачів пропонується два біографічні дописи про видатних діячів націоналістичного руху в Україні Степана Бандеру та Романа Шухевича, які написав один з найкращих знавців цієї теми – їх близький товариш та побратим по зброї, останній головнокомандувач УПА Василь Кук.В якості додатка публікується рідкісна за вживанням у оббігу праця Степана Бандери про Романа Шухевича, написана вже після його трагічної загибелі, отже цілком одверта і виважена у висновках.
Упорядкування Богдана Гордасевича
ФБФ ім. Галини Гордасевич
Львів – 2012 

СТЕПАН  БАНДЕРА   (1 січня 1909 р. – 15 жовтня 1959 р.)

ОРГАНІЗАЦІЙНА Й ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ у 1939-1941 рр.
Степан Бандера – одна із головних постатей історії України XX століття. Він увійшов у нашу історію як видатний політичний діяч українського національно-визвольного руху, як Голова Революційного Проводу Організації Українських Націоналістів (РП ОУН) і як невмирущий, світлий Символ боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу (УССД). Під час Другої світової війни німецькі окупанти України його ім’ям, «Бандерабевегунг», називали визвольну боротьбу українського народу, а московсько-большевицькі поневолювачі «Бандерівцями» називали всіх учасників визвольної боротьби, які боролися за визволення своїх народів. «Бандерівці» для російсько-большевицьких поневолювачів і їхніх польських васалів стали уособленням найнебезпечніших і найлютіших їхніх ворогів, так як колись, у минулому, ними були: гайдамаки, мазепинці, петлюрівці. Ще й нині для усіх комуно-большевицьких ворогів Української Держави українські патріоти, борці за державну незалежність і суверенність України – це ті ж самі націоналісти-бандерівці.Український національно-визвольний рух та збройна повстанська боротьба під час війни та в повоєнні роки проти обох поневолювачів України, німецьких і московських, стала можливою лише завдяки незвичайному героїзмові членів ОУН, бійців і командирів УПА та всього українського народу. Проти німецьких окупантів вона тривала три роки, до їх вигнання з України у жовтні 1944 року, а проти московських – у збройній формі, до 1954 року та в підпільно-нелегальній до розвалу Совєцької імперії у 1991 році. І вся ця героїчна довготривала боротьба велася під символічною назвою «бандерівців».

ЮНАЦТВО
Хто ж такий Степан Бандера, що став символом боротьби за державну незалежність України і всіх поневолених Москвою народів? Подаю лише найголовніше з життя цієї незвичайної та дуже трагічної долі людини. Народився Степан Бандера 1 січня 1909 року у священичій родині в селі Старий Угринів Калуського повіту на Станиславівщині (нині Івано-Франківська область). У 1927 році закінчив навчання в українській класичній гімназії в м. Стрию (Львівська обл.). Вищу агрономічну освіту здобув у Львівській Політехніці (1928-1934 рр.). З третього класу гімназії він член 5-го Пластового куреня ім. Галицького князя Ярослава Осмомисла. У 1926 році, маючи 17 літ, стає членом нелегальної націоналістичної організації «Вищі Кляси Українських Гімназій», а в 18 років – членом нелегальної організації «Союзу Української Націоналістичної Молоді» та «Української Військової Організації» (УВО). У 20-річному віці (1929 р.) стає членом тоді ж утвореної ОУН. Це типова біографія усієї тодішньої української патріотичної молоді. Майже вся вона брала активну участь у визвольній повстанській боротьбі 40-50-х років й загинула в боях або в німецьких, польських та большевицьких концтаборах та тюрмах, серед живих нині лише одиниці.Націоналістична революційна діяльність Степана Бандери почалась у Калузькому повіті. У своєму спогаді «Мої життєписні дані» він пише: «Я провадив кольпортажу підпільних видань на Західноукраїнських Землях, опісля до цього долучився технічно-видавничий відділ, а з початку 1931-го року я обняв (виконував) керівництво цілою референтурою пропаганди в Крайовій Екзекутиві ОУН, яку тоді очолював Іван Габрусевич (1902-1944 рр.) (загинув у німецькому концтаборі «Заксенгавзен» в Оранієбургу коло Берліну в 1944 р.). У 1932-33 роках – виконував функцію (обов’язки) заступника Крайового Провідника (Габрусевича), а в половині 1933 року був призначений (полк. Євгеном Коновальцем) на становище Крайового Провідника ОУН і Крайового Коменданта УВО на ЗУЗ. (Ці обидві функції були злучені (об’єднані) від половини 1932 року... так, що УВО перестала бути самостійною організацією і перетворилася у військову та бойову референтуру, зглядно відділ ОУН). Зв’язок зі закордонними властями (керівництвом) УВО і ОУН я втримував від 1931 року». (1, ст. 6).Уже ці коротенькі біографічні дані свідчать, що Степан Бандера вже змолоду проявляв як пропагандивні, так і організаторські здібності. Це рідкісне поєднання талантів, але дуже бажане для провідників організацій, військових командирів та взагалі політичних лідерів.

АРЕШТ І СУДОВІ ПРОЦЕСИ
До його арешту 14 червня 1934 року польською поліцією лише дуже мале коло втаємничених осіб знало про революційну діяльність Бандери. Вимоги конспірації не дозволяли йому активно включатись у відверту культурно-освітню та громадсько-політичну діяльність. Він завжди старався бути таким, як загал тодішнього українського студентства. У тридцяті роки я часто бачив його у студентському Академічному Домі у Львові по вулиці Супінського, 21. Це був просторий триповерховий будинок фундації відомого мецената української культури Євгена Чикаленка (1861-1929 рр.), твердиня українського молодіжного націоналістичного руху.У кімнатах Академічного Дому, як відзначає довголітній його мешканець, тоді студент і провідний член ОУН, нині директор права Степан Галамай, «нераз довгі вечори аж до ночі проводились завзяті дискусії з різних важливих і трудних питань, які поставили перед молодим націоналістичним рухом в ділянках політичного, соціяльного, економічного, культурного, виховного життя» (21, стор. 101). Тут виростала, гартувалась і формувалась націоналістична еліта. Мешкали й харчувались у Академічному Домі студенти з усієї України.Хоч бував я частим гостем тут, але особисто в тому часі з Бандерою знайомий ще не був. Зустрічався лише з референтами КЕ: Ярославом Стецьком, Іваном Малюцою, Дмитром Мироном та іншими. Про мою революційну діяльність у Люблінському університеті Бандері було відомо від організаційного референта КЕ Івана Малюци, який дав йому адресу мого помешкання у Любліні, а він передав її Григорію Мацейкові для використання. Після виконаного замаху на польського міністра Броніслава Пєрацького Мацейко приїхав до Любліна й деякий час жив у цьому помешканні, яке я винаймав спільно зі студентом Яковом Чорнієм у поліційного прокурора міста Любліна.Загальновідомим і популярним стало ім’я Степана Бандери в Україні й у світі під час Варшавського судового процесу, що відбувався з 18 листопада 1935 року до 13 січня 1936 року. Головним підсудним був на цьому процесі Степан Бандера й одинадцять членів ОУН, його друзів. Дослідник цього процесу й публікатор його документів у двох томах Зиновій Книш згодом напише: »...Варшавський процес став найголоснішим в історії ОУН. Передусім – йшлося тут про суд над вбивниками й організаторами атентату (замаху) на шефа польської адміністрації і поліції, подія небуденна в світових столицях. По-друге, процес відбувався у Варшаві, польській столиці, на очах цілого дипломатичного корпусу, у приявності кореспондентів усієї великої світової преси. По-третє, демонстративні виступи деяких підсудних, поява їх на судовій залі в кайданах, кари темницею за зухвалість до суду і т.д. надавали процесові посмаку сенсації, що на неї така жадібна публіка в цілому світі. ...Коли до того додати, що ввесь могутній і вироблений апарат пропаганди ОУН за кордоном ударив у всі дзвони й надав шаленого розголосу цій справі серед українців і серед їхніх прихильників поміж чужинцями, дістанемо в наслідку надзвичайну славу, що її здобув Варшавський процес, а його учасники огорнулися плащем мучеництва за ідею, стали чільними постатями ОУН на довгі роки. ...До того часу Бандеру мало хто знав. Але тепер кольпортували (поширювали) його світлини, ореол мучеництва за ідею ширився, пробували навіть пісні складати». (2, ст. 40-41).Про мужню поведінку Степана Бандери на Варшавському процесі пише його друг і безпосередній учасник цього процесу Микола Климишин: «Хоч весь час судового процесу він був під грозою смерти, він сміливо виступав і у Варшаві й у Львові, представляючи й вияснюючи положення українського народу, його поневолення і його визвольну боротьбу перед великою авдиторією заграничних кореспондентів, чим він здобув для ОУН і для України великий всесвітній розголос. У цей спосіб Бандера завершив свою революційну діяльність ще й великим пропагандивним успіхом. Так закінчився перший період життя і революційної праці Степана Бандери, після чого він був протягом п’ять і пів року ув’язнений у найтяжчих тюрмах Польщі аж до вибуху Другої світової війни в 1939 році. Хоч був засуджений на кару смерти – не загинув, хоч був засуджений на досмертну в’язницю – вийшов на волю». (3, ст. 134).Не менше голосним був і Львівський судовий процес, що тривав від 25 травня до 27 червня 1936 року проти членів Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ. На лаві підсудних засіло 23 члени ОУН. Головним підсудним тут також був Степан Бандера, Провідник КЕ ОУН у 1933-1934 роках. Було йому тоді 27 років. З того часу ім’я Бандери й бандерівців з гордістю звучало в устах політв’язнів у тюрмах і концтаборах Совєцького Союзу, Німецького Райху та їх сателітів; з пошаною і любов’ю вимовляється українськими патріотами, а в його честь складаються і співаються пісні, пишуться вірші, знімаються і демонструються кінофільми, іменуються вулиці, створюються музеї, споруджуються пам’ятники. І водночас з лютою ненавистю і злістю вимовляють ці слова вороги державної незалежності України. 

БІОГРАФІЯ І ЕТАПИ ДІЯЛЬНОСТІ
Нині про революційну й громадсько-політичну діяльність Степана Бандери існує вже значна кількість різних літературно-публіцистичних праць, написаних як з прихильних, так і з ворожих позицій. Але наукової історичної монографії про його особу та діяльність досі немає. Щоб могла така монографія появитися, невідкладним завданням є публікація документів, що зберігаються у державних та організаційних архівах і приватних колекціях. Дуже бажаним було б, щоб це сталось у його 90-річчя від дня народження.У його політично-революційній діяльності можна хронологічно виділити такі періоди:1. Революційна діяльність проти польських окупантів у 1926-1934 роках.2. Організація революційно-повстанської боротьби проти московсько-большевицьких окупантів з вересня 1939 до вересня 1941 року (проголошення Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року та організація державних органів влади).3. Громадсько-політична й революційна діяльність у 1945-1959 роках за кордоном. (Від звільнення з німецького концтабору у вересні 1944 року до його загибелі 14 жовтня 1959 року).4. Судові процеси та перебування у польських та німецьких тюрмах і концтаборах.У цій статті я постараюсь висвітлити головні питання революційної діяльності Степана Бандери лише 2-го періоду, тобто після його звільнення з польської тюрми у вересні 1939 року і до його чергового арешту німецькими окупантами у вересні 1941 року. Саме цей час найбільше насичений вагомими подіями, які мають різні, часто протилежні оцінки. Найперше, це утворення Революційного Проводу ОУН на противагу Проводові Українських Націоналістів (ПУН), очолюваному полк. Андрієм Мельником та революційно-повстанська діяльність РП ОУН і його організацій в Україні та на Західно-Окраїнних Землях України в Генеральному Губернаторстві під окупацією Німеччини (Лемківщина, Засяння, Холмщина й Підляшшя). До багатьох цих подій та проблем я мав пряме відношення і брав у них безпосередню участь. У цьому часі я особисто познайомився зі Степаном Бандерою і працював у Проводі ОУН під його керівництвом на становищі організаційного референта.

БЕРЕСТЯ – ЛЬВІВ – КРАКІВ
Більше п’яти років Степан Бандера відбував покарання у польських тюрмах: Святого Хреста – Вронок – Берестя над Бугом. У результаті спільного німецько-російського нападу на Польщу у вересні 1939 року польська держава перестала існувати, а її територію розділили між собою німецькі нацисти і російські комуністи. Західні й Північно-Західні Українські Землі були окуповані совєцькою армією й приєднані до Радянської України. З розпадом Польщі позвільнялись з тюрем політв’язні. У вересні 1939 р. вийшов з Берестейської тюрми на волю також Бандера й через Ковельщину добрався до міста Сокаля, а звідти організаційними зв’язками, у товаристві тоді окружного Провідника ОУН Дмитра Маївського, прийшов наприкінці вересня до Львова. Тут, як пише він у своєму спогаді «Мої життєписні дані», «побув два тижні, зустрічався з провідним активом ОУН і, щоб знову не попасти до тюрми, тепер уже большевицької, відійшов на захід, до м. Кракова, разом зі своїм молодшим братом Василем та ще чотирма друзями». (1, ст. 9).Згадує про це також у своїх споминах Роман Малащук: «Інкогніто» в забудованнях св. Юра перебував провідник КЕ ОУН на ЗУЗ Степан Бандера. Він викликав нас (членів КЕ і провідних членів, що були тоді у Львові) на розмови і наради щодо тодішньої ситуації і – що далі?» (4, ст. 198).

У КРАКОВІ
У тому часі польський Краків став центром українського життя (політичного, культурного, економічного) у Губернаторстві. Тут зібралось багато культурно-освітніх та політичних і громадських діячів з Галичини та Волині, яким грозили большевицькі репресії за їх національно-патріотичну діяльність. Було тут і багато членів ОУН та їхніх прихильників, зокрема політв’язнів польських тюрем. У Кракові був створений Допомоговий Комітет для переселенців та Український Центральний Комітет (УЦК) на чолі з проф. Володимиром Кубійовичем, який організував і керував усіма громадськими, культурно-освітніми та економічними справами. Головною і єдиною українською політичною силою була тоді ОУН. Назовні представляв її полк. Роман Сушко. Він також очолював українсько-німецьке військове Бюро у Губернаторстві й відстоював українські справи перед німецькими органами влади. Він також формально був призначений Головою ПУН полк. А. Мельником Крайовим Провідником ОУН на території Губернаторства. Але полк. Сушко так був завантажений масою різних адміністративно-громадських та військових справ, що займатися ще й проблемами ОУН у нього просто не було часу, а, може, й бажання. Перебуваючи тривалий час на еміграції, він справ Крайової ОУН майже не знав і ними й тепер мало цікавився.Я тоді, осінь 1939 – зима 1940 року, з дорученням Крайової Екзекутиви, втримував зв’язки з Організацією в Україні, приймав звіти про діяльність членів ОУН, які переходили на Захід, організував їхні побут, перевишкіл і відхід в Україну. Для цього в мене був відповідний штат кваліфікованих кур’єрів, зв’язкових та членів, які добре знали умови підпільного побуту в Україні. На основі організаційних звітів я готував для полк. Сушка політичні огляди про становище в Україні й зокрема про діяльність совєцьких репресивних органів (НКВД, Червоної Армії, Міліції). Мешкав я у тому часі в одній з кімнат канцелярії полк. Сушка, разом з його секретарем пор. Осипом Карачевським-«Свободою», колишнім старшиною Легіону полк. Сушка, людиною незвичайно працьовитою і сумлінною та здібним військовим вишкільником. У тому ж таки часі в кімнаті канцелярії полковника мешкав і Микола Лебедь з дружиною Дарією Гнатківською.У Кракові, а згодом у курортній місцевості Піщанах на Словаччині, де перебувало на лікуванні багато політв’язнів, Бандера мав реальну можливість докладно познайомитися як з минулою діяльністю ОУН, так і сучасним становищем ОУН в Україні, з її потребами та можливостями. Так, наприклад, у одній з розмов зі мною у Кракові він дуже цікавився моєю підпільною діяльністю на Підгаєччині напередодні війни, роботою підпільної друкарні, організацією повстанських відділів під час війни тощо. Він і сам про це пише: «Мандрую до Кракова. Тут входжу в гурт ініціяторів організаційної праці, роблю дрібну роботу будня. За весь цей час довідуюся від багатьох про те, що діялося впродовж п’яти років. ...Для мене стає очевидно: Провід не функціонує (не працює), забагнення загально відоме. ...З друзями виробляю собі оцінку в ситуації та план, що треба робити». (5, ст. 56-57). 
ЩО РОБИТИ?
Перед Проводом ОУН стояло тоді головне завдання – відповісти членам, як дальше вести революційну боротьбу в Україні. Йшлося про цілісний, перспективний план діяльності ОУН. Його в тодішньому ПУН не було. Та й не могло бути. Бо створилася зовсім нова політична ситуація і такий стратегічний план необхідно було щойно виробляти, складати. Про це також пише у згадуваному вже листі Степан Бандера: «Був це переломовий час. Цілком нова ситуація. Велике перегрупування на фронтах революції та пересунення сил Організації. А від Проводу ніякого плану, ніякої інструкції, ініціятиви». (5, ст. 58).У крайовиків, назву так членів ОУН, що діяли в Україні й лише тимчасово перебували у Кракові, чи інших місцевостях Губернаторства, було безсумнівним, що ОУН повинна продовжувати підпільну революційно-визвольну боротьбу на всіх Українських Землях й зокрема поширити її на всі області України. І головне готуватися на випадок війни проти Совєцького Союзу до збройного повстання і утворення незалежної Української Держави. Матеріяльною базою для підготовки відповідних організаційних і військових кадрів мали стати Українські Західно-Окраїнні Землі, включені в склад Губернаторства. Такі були головні напрями діяльності ОУН у крайовиків. Їх необхідно було докладно й всебічно обміркувати й виробити відповідну комплексну програму діяльності. Думки крайовиків співпадали з думками Бандери, й тому він міг і як колишній Провідник Крайової Екзекутиви мав право у розмовах з полк. Мельником виступати як речник і представник крайового активу ОУН.

ПЕРША ЗУСТРІЧ У РИМІ
У листопаді 1939 року з Піщан Бандера поїхав у справах організаційних до Відня, а звідси на запрошення полк. Мельника на побачення з ним до Риму. Про цю першу розмову двох лідерів ОУН Зиновій Книш пише: «Бандера їде до полковника Мельника. Взиває його до себе Голова ПУН, як останнього з живих Крайових Провідників, що вийшли з тюрми, щоб на його руки передати привіт для всіх членів ОУН – політичних в’язнів і щоб покликати його до Проводу Українських Націоналістів та віддати в його руки зв’язок з рідними землями... Пропонованого посту (становища) він не прийняв і поставив Голові ПУН в імені неозначеного блище «провідного активу» ОУН домагання усунути зо складу ОУН Ярослава Барановського та Омеляна Сеника-Грибівського, до яких, мовляв, «організаційний актив» не має довір’я. ...Бандера від’їхав з нічим, але не тріснув дверима за собою, залишив ситуацію неясною». (2, ст. 73-74). Для того, щоб прийняти й здійснювати нову програму революційної діяльності, то зовсім очевидною була потреба заміни кадрів у ПУН і усунення з нього осіб до яких у крайовиків не було довір’я. Погляди обох сторін на порушені питання були різні, але Бандеру не покидала надія, що переможе здоровий глузд і полк. Мельник підтримає пропозиції і план крайовиків.У Римі зустрівся Степан Бандера ще з своїм братом Олександром, який тут у 1933-34 роках захистив докторат з політичної економії, одружився та працював у місцевій станиці ОУН. До Кракова повернувся Бандера, мабуть, у грудні. Тут одружився з дочкою священика Ярославою Опарівською. Весілля було дуже скромне й про його одруження знало лише вузьке коло найближчих друзів та рідні.

СВЯТВЕЧІР У КРАКОВІ
Наступив новий 1940-й рік. Наближались Різдвяні свята. Дівчата та жінки організували товарисько-родинний Святвечір, на який запрошено присутніх тоді в Кракові керівних членів ОУН – колишніх політв’язнів та прибулих з України. До Святої вечері засіли: Бандера, Лебедь, Климишин з дружинами, Стецько, Мирон, Гасин, Грицай, Старух, Турковський, Лімницький, Горбовий Ярослав та інші, з України: Тимчій-Лопатинський, Гринів-Креміньський, Кук-Леміш, Опришко Микита, Зеня Левицька, Ольга Базильків. Були на вечері також полк. Сушко, сот. Сулятицький. Усіх – біля п’ятдесяти осіб. Згадує про цей «Перший Святвечір на волі» у своїх споминах Микола Климишин, який був господарем вечора: «Ми намагалися той наш перший Святий вечір у Кракові відсвяткувати якнайкраще... наші подруги подбали про те, щоб і борщ був, і вареники, і кутя». Ждали на полк. Сушка, він мав відкрити вечір, але запізнився і тому, пише далі Климишин,– «довелося мені встати й короткими словами розпочати наше святкування. Після того я попросив до слова Бандеру. Тоді він перший раз до нас промовляв. Після нього говорив Дмитро Мирон-Орлик. Він був дуже вродливий, високий ростом, тільки дуже худий і виснажений. Десь під кінець вечері прийшов врешті полк. Сушко, одягнений у військовий однострій з полковницькими відзнаками. ...Вечір був дуже приємний і пройшов так, що залишив милий спомин». (6, ст. 272-274). Цей Святвечір 6 січня 1940 року – прекрасний взірець дружнього єднання усіх членів ОУН: крайовиків, політв’язнів, емігрантів. Радісно було на душі, що всі ми друзі однієї великої родини, сильної і славної ОУН. Тоді й в голову не приходила думка, що може статися розлам в ОУН і друзі стануть ворогами. А трапилось це дуже скоро.

ДРУГА ЗУСТРІЧ У РИМІ
Зараз після Різдвяних свят, ще в першій половині січня, Провідник КЕ ОУН в Україні Тимчій-Лопатинський поїхав разом з Бандерою до Риму на побачення з Головою ПУН полк. Мельником за його запрошенням. Він зложив звіт з діяльності Організації за час його керівництва та представив проект діяльності ОУН, включно з персональними змінами в ПУН. Проект Крайової екзекутиви, що його підтримував також Бандера, не був одобрений Мельником: не погоджувався він і на заміну членів ПУН. Про ці розмови Бандера у своєму листі до Мельника від 10 серпня пише: «Крайовий Провідник і я дістали від Вас дві відповіді. Перша – словами: все є добре, впорядку, якщо є деякі недосягнення, то вони можуть бути поступово усувані. Евентуальні зміни не виключені, можуть бути проведені, але хіба згодом, на черговому з’їзді. А в тім нема про те що говорити, бо це належить виключно до компетенції Голови Проводу, який сам має оцінювати, що добре, а що зле для ОУН.Друга відповідь була вимовніша, ясніша і конкретніша. Це були конкретні організаційні рішення і розпорядки... Тими розпорядженнями Ви, як Голова ПУН, закріплювали існуючий нездоровий стан, а саме в тих місцях де ми пропонували теж перевести зміни. ...Ваші рішення говорили недвозначно: так, як є, так має бути, так буде! ...Ви не хотіли вже навіть чути жодної завваги, кажучи аподиктичне (незаперечне), що «Голова Проводу Націоналістів вже видав рішення».(5. ст. 65-66).У цьому ж таки листі Бандера пише, що Лопатинський «був дуже відверта й безпосередня вдача. Він зачинав від сліпого, абсолютного віддання (вірності) Голові ПУН. А по повороті від Вас сказав, щоб не вживати в поздоровленню слів «Вождеві слава», бо вождя немає». (5, ст. 68).Така різка переміна в поглядах Лопатинського сталась після двох розмов з Мельником впродовж кількох днів.

ЗИНОВІЙ КНИШ І СТЕПАН ЛЕНКАВСЬКИЙ ПРО ПУН
Незадоволення діяльністю ПУН було майже в усіх, хто ближче знав членів цього керівництва. Це відзначає і прихильний до нього З. Книш: «В ім’я правди треба сказати, – пише він, – що не багато міг вдіяти ПУН у свойому тодішньому складі, розміщенні й умовах існування. Були це люди, що довгі роки провели на службі своїй організації і мали великий політичний досвід, але постійно проживали за кордоном, привикли до закордонної атмосфери діяння і цілком відтяті були від організаційного пня не тільки системою конспірації і посередности організаційних «контактів, але й характером своєї дотеперішної праці». (2, ст. 136-137).Ще виразніше про бездарність ПУН висловився Степан Ленкавський, один із засновників ОУН, учасник І Конгресу ОУН у 1929 році. Про нього Книш пише, що це його знайомий з університетських часів, що належав він до УВО, потім до ОУН від самих його початків, що за це польський суд засудив його на чотири роки тюрми і що він, Книш, разом з ним сидів у тюрмі, й хотів про ПУН «почути його думку, як товариша, з яким ми багато разом пережили і переговорили в минулому. Говорили ми одкрито, щиро і безпристрасно. З його слів виходило, що заграничний Провід (ПУН) нікуди не годиться, ані особистих кваліфікацій на те не має, ані не здає собі справи з історичного моменту і зо своїх завдань. Це попросту непотріби, з малими вийнятками. До тих вийнятків належить, на його думку, самий полковник Мельник... Він міг би свій авторитет стократ збільшити, якби хотів вирватися з кола звигіднілих емігрантів і зловмисників, але він засліплений своїм оточенням, головно Сеником-Грибіським, яким для своїх цілей користується Ярослав Барановський... Були спроби, вони йдуть ще й далі, порозумітися з полковником Мельником, як до тепер – висліду (результату) вони не дали. Правдоподібно й не дадуть... Це революційної боротьби припинити не може, вона піде далі, поза ПУН, понад його головами. Для нього (Мельника) шлях один – по стороні тої боротьби». (2, ст. 163).Таку наскрізь негативну оцінку ПУН дав Ленкавський, один з найавторитетніших провідних членів ОУН.

ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬ І ЄВГЕН ОНАЦЬКИЙ ПРО ПУН
Питання конфлікту в ОУН у 1940-му році багато хто пов’язує з особами Мельника й Бандери, зводить до особистих амбіцій і непорозумінь. Насправді ж це не так. Конфлікти в ОУН були від початку її існування і завжди виникали на грунті серйозних ідеологічних й політично-тактичних та організаційних розходжень, головна причина яких була у тому, що ПУН перебував за кордоном, а головні сили організації – в Україні. Не зупиняючись на докладнішому з’ясуванні цих справ, наведу лише деякі думки полк. Коновальця та інж. Онацького, найближчого співробітника й дорадника полковника, з цього приводу, висловлені в їх листах і які мають важливе політичне й ідеологічне значення.Так, у листі до Онацького від 15 квітня 1932 року Коновалець дуже чітко розкриває роль тодішнього ПУН у національно-визвольному русі. Він пише: «ОУН – революційна організація і, як така, має вона до вибору різні методи підготовки революції. Вона теж не може себе згори позбавляти, коли зайде така потреба, такого методу, яким являється терор». (7, ст. 671).Потреба в такій заяві була викликана тим, що окремі члени ПУН вимагали від імені ПУН осудити терористичні вчинки КЕ ОУН проти польських окупантів (малось на увазі убивство комісара польської поліції Чеховського) і пропонували прилюдно заявити, що «ОУН ні в політиці, ні в тактиці не послуговується терором» та що «Провід ніколи нікому не доручав поповнення терористичних актів». (7, ст. 670). На публікацію такого повідомлення Коновалець дозволу не дав.У цьому ж листі до Євгена Онацького Коновалець зазначає: «З Вашої заяви я зрозумів, що Ви самі не здаєте собі, як слід, справи, як на ділі повинна бути проведена та підготовка національної революції, про яку в нас стільки говориться. Рівнож Ви не уявляєте собі, як слід, тієї ролі і того становища, яке займає ПУН в організованому націоналістичному русі». »...Ви ставите себе і весь ПУН на п’єдестал дійсного Проводу, яким він далі не є, і то з різних причин. Ми заініціювали організований націоналістичний рух, ми допомогли йому оформитися, ми даємо йому ще й тепер ін’єкції, але ми його не ведемо... Не виключено, що з розвоєм того руху, його провід нам хтось вирве й поведе далі. На Великій Україні той рух розвивається без найменшого нашого безпосереднього впливу... На західних землях той рух виявляє більше радикальні тенденції, ніж це декому з нас бажане. Не виключено, що ми вже в недалекому часі опинимося супроти того руху в ролі батьків, без вирішального впливу на його дальший розвій. З того ми мусимо – як ті, що себе вважаємо Проводом, – точно здавати собі справу, коли одного дня можемо опинитися в досить неприємному становищі. Молодий націоналістичний рух на Західних Землях ще нас толерує, я певний, одначе, що з його скріпленням і внутрішнім оформленням, він, коли ми не намагатимемось знайти спільну мову, витворить свій власний провід. Не виключено, що з бігом часу ми опинимося в ролі УНР, себто станемо центром, що об’єднує соборницьку еміграцію, без зв’язку і впливу на події на українських землях». (22, ст. 393), (також 7, ст, 672-673).Євген Коновалець дає також докладний аналіз такого незадовільного становища у діяльності ПУН: «Головною причиною того становища, – пише він, – вважаю я ту обставину, що ПУН-ові не достає безпосередності що майже ніхто досі (один тільки виняток) не старався навіть побувати на окупованих землях і там приглянутися умовам праці і самому попробувати безпосередньо ставити той рух. То і ПУН не являв би собою відірваного від грунту тіла, мав би відповідний досвід і здавав би собі точну справу з того, що на поодиноких займанщинах можливе до переведення, і, врешті, користувався б серед націоналістів на українських землях відповідним авторитетом, як Провід, що не тільки вміє видавати чи то з Женеви, Парижу чи Праги накази, але який теж готовий ті накази серед важких окупаційних умов проводити в життя, їх під чужою займанщиною реалізувати.Людям з наскрізь еміграційною психікою, що живуть уже 10 років у нормальних умовинах культурних європейських держав, важко стояти на чолі революційного руху, і то ще такого, що мусить нюансувати (пристосовувати) методи боротьби відповідно до різних умовин, що існують у різних займанщинах.З того ми мусимо здати собі точно справу, якщо не хочемо видавати наказів, які на місцях, серед крайових націоналістів, викликали б тільки усмішку». (7, ст. 673).І для повного образу ПУН Коновалець вказує на ще одну дуже негативну, але типову рису його «діяльності». Він пише: «ПУН, досі займався організацією еміграції (це безперечно легша справа). Великої охоти займатися організацією ОУН на українських землях я ні в кого не добачував (за деякими виїмками). Поодинокі члени ПУН обмежувалися тільки до загальних порад або до тверджень, що, мовляв, щось треба робити. Ні ясної думки, ні плану не було. Чи ж можна серед такого роду обставин вимагати від тих, що працюють на займанщинах, спеціяльного пієтизму (пошани) до ПУН?» (7, ст. 673).Порушує Коновалець у цьому листі й надзвичайно важливе питання національної революції. Він зазначає, що воно так довго буде мати лише теоретичне значення, або просто буде фразою, «поки нам не вдасться точно з’ясувати, як, врешті, ми думаємо почати ту підготовку національної революції, і як, на нашу думку, треба приступити до того організування широких мас і на широку скалю» (7, ст. 674).Саме на це головне питання революційної діяльності ОУН ПУН, як тоді, так і в 1939-40-их роках відповіді не мав.Дуже застерігав також Коновалець, щоб при будові ОУН на українських землях ПУН не вбирав «тогу диктаторів» і не видавав «накази, яких ніхто не буде виконувати». (7, ст. 675).Цю ж думку він і висловлює у листі до Онацького від 20 травня 1932 р., де дуже виразно підкреслює, що в розбудові ОУН на еміграції і в Україні треба керуватися вимогами тих теренів, а вони різні в усіх окупованих частинах України, і не нав’язувати їм своїх методів діяльності й виждати, поки «саме життя не вкаже їм шляху, якого зони повинні притримуватися, при дальшій підготовці революції старатись їх накидувати крайовим націоналістам, то означало б від них щораз більше віддалюватися і засуджувати ПУН стати з часом Проводом на еміграції без зв’язку і впливу на розвій революційних сил, що діють на окупованих теренах» (7, ст. 667-668).З думками полк. Коновальця повністю співпадали й думки інж. Онацького. У своєму листі-відповіді від 22 травня 1932 року він писав: «Дорогий Пане Полковнику! ...Я цілковито не поділяю думки Андрієвського про «накидування» наших думок крайовим націоналістам і згоджуюся з Вами, що ми опинилися в трудному становищі обуржуазнених емігрантів, яким дуже добре бавитися в політику по Женевах, Брюсселях, Римах і т.д., але які навряд чи можуть претендувати на революційний провід, ми перецінюємо свої сили й можливості, як ми самі хворіємо на манію величности, як ми часто нерозважно беремося за справи, що вимагають величезної відповідальности.У революційному Проводі повинні знаходитися люди, що готові на все, а не тільки на те, щоб побувати в «Сюрете» (Служба Безпеки в Італії). Маєте цілковиту рацію, коли пишете про необхідність «подумати над оздоровленням в самому ПУН». Бо, дійсно, «вимагати від когось послуху і дисципліни має право тільки той, хто сам точно знає, що він хоче і має певність, що його накази не тільки є можливі до зреалізування, але що вони дійсно ведуть до наміченої цілі».Чи маємо ми право накладати на цю революційну молодь свою важку руку, стримувати її в її найкращих поривах, перешкоджати ростові того капіталу героїзму, мучеництва й національної гідности, що тільки може й бути єдиним вірним фундаментом кожної самостійности? І то тим більше, що це стримування лише підірвало б її довір’я до закордонного Проводу, створило б прірву між націоналістами крайовими і закордонними. Я думаю, що – ні. Еміграція ніколи не сміє накидати, – та це їй і неможливо, – своєї волі краєві, ані пхати його на нерозважні кроки, ані стримувати його від тих актів, що їх підказує обурене сумління й ображена національна, чи навіть просто людська гідність. Скоріше край може накидати еміграції її лінію поведінки. Члени Проводу повинні прислухатися якнайбільше до голосу крайових націоналістів». (22, стор. 404-405).Усе, що передбачали й перед чим дуже остерігали членів ПУН в 1932 році Голова Проводу ОУН полк. Євген Коновалець та досвідчений дипломат інж. Онацький, сталось невдовзі після загибелі Коновальця в травні 1938 року. ПУН, сформований полк. А. Мельником у серпні 1939 року, цілком знехтував розумні вказівки й поради Провідника ОУН, славної пам’яті полк. Коновальця, і його мудрих радників, «вбрався в тогу диктатора» і почав видавати накази, які зовсім не відповідали вимогам національної революції і яких ніхто не виконував. 
ОСИП БОЙДУНИК ПРО РОЗКОЛ
На конфліктні відносини між ОУН в Україні та закордонним ПУН у 1930-х роках вказує також провідний член ПУН полк. Мельника інж. Осип Бойдуник. Він пише: «Невиразне взаємовідношення, яке тоді існувало між УВО і ОУН як під оглядом організаційним, так і під оглядом завдань, було причиною незгоди і ферменту в рядах обох організацій та стояло на перешкоді наладнанню планової праці» (8,ст. 25-26).У результаті цих непорозумінь ОУН в Краї виконувала різні бойові акції самостійно, без дозволу ПУН, «чого доказом, – пише Бойдуник, – був напад на пошту в Трускавці і вбивство Голуфки (польського посла до Сейму). Як перед тим акція саботажева, так і ця акція пішла без апробати і відома ПУН і Крайового Сенату (установа ПУН). Молодь продовжувала свою «автономічну» поведінку». (8, ст. 25-26). Тому він уважав, що «розлам в ОУН в 1940 році це є логічне й послідовне завершення того процесу, який відбувався в рядах ОУН в Краю продовж повного десятка тридцятих років». (8, ст. 84).Пояснював Бойдуник таке становище в ОУН наявністю у ньому двох «крил», «з яких одне становить наголос на революційно-політичну акцію, не заперечуючи потреби бойової акції, а інше «крило» ставить наголос на революційно-бойову акцію, не заперечуючи потреби політичної акції». (8, ст. 85).У тридцятих роках, як уважає Бойдуник, у Краї «визнавці революційно-бойової акції» мали першість перед «визнавцями революційно-політичної течії» і, «осягнувши «владу» в ОУН в Краї, «крайовики» поглиблювали й поширювали своє унезалежнення від ПУН. Віжки Національної Революції помалу почали вириватися з рук ПУН, коли мова про Край. При тому «крайовики» почали нещадну критику ПУН і його поодиноких членів». (8, ст. 86-87).А що було за що критикувати ПУН «і його поодиноких членів», цього не заперечує і сам Бойдуник. Коли він восени 1938 року з Краю за завданням ОУН нелегально прибув до Відня, щоб поінформувати Голову ПУН полк. Мельника про становище в Краї, його зустріли Сеник і Барановський. До полковника його тоді не допустили, а листа, що він до нього написав, він не отримав. Коли ж у наступному році він таки зустрівся з Головою ПУН, то «зустріч і розмова відбулася обов’язково в присутності Ярослава Барановського, тодішнього секретаря ПУН. Це, – пише він, – дало мені додаткову нагоду до дальших спостережень і підстави до глибшої призадуми». (8, ст. 36, 40). А спостереження його від зустрічей з членами ПУН були такі: «При тій та при інших нагодах я довідався і відчув на собі стиль і систему, яку Сеник і Барановський впровадили в ОУН на еміграції. Над цим я тут не буду зупинятися, мушу лише відмітити, що той стиль і система далеко не сприяли витворенню духової, моральної та психологічної дружньої атмосфери, так необхідної до зімкнення рядів організації, зокрема підпільної. Інша річ, що, як я згодом довідався, і деякі члени ПУН своїм егоцентризмом і самсобіпанством, а може і інтригами, причинилися до заведення такої системи і стилю. Але – з другої сторони – саме ця система сприяла самсобіпанству й інтригам». (8, ст. 36-37).Із усього досі сказаного, зокрема висловлювань полк. Коновальця, Онацького, Ленкавського, Бойдуника, безсумнівним є, що причинами розколу ОУН у 1940 році були не особисті амбіції Крайовиків і Бандери й не їхня жадоба влади, а той ненормальний морально-психологічний стан ряду членів ПУН – їхній егоцентризм, самсобіпанство, інтриги – що в результаті цілком справедливо викликало в крайовиків недовір’я до ПУН і пряме підозріння окремих її членів у зраді. У політично-організаційному відношенні крайовики, зокрема, звинувачували ПУН у його майже цілковитій бездіяльності у справі організації військових сил у Карпатській Україні у 1938-1939-х роках.

НАРАДИ ПРОВІДНОГО АКТИВУ ОУН (10-11 лютого 1940 р.)
Після січневої зустрічі та розмов-переговорів Бандери й Тимчія з Мельником стало очевидним, що він жодних змін у політично-ідейному й організаційному відношеннях, запропонованих Крайовою Екзекутивою, не проведе, й що треба, не зважаючи на ПУН, самим вирішувати всі справи, що стосуються діяльності ОУН в Україні та за її межами. Фактично вже тоді існувало дві організації. Одною керував Провід КЕ, до якого приєдналися провідні члени ОУН, що відійшли за кордон в останніх двох роках (Шухевич, Стецько, Мирон, Габрусевич, Тюшка, Зацний та інші), ті, що позвільнялися з тюрем, та новоприбулі. У цьому середовищі Степан Бандера був авторитетною особою і вважався Провідником, хоч офіційно жодного провідницького становища не займав. Другою – керував ПУН. Це переважно члени, що вже тривалий час перебували в еміграції, старшого віку та дехто з колишніх членів УВО.У всій тодішній діяльності ОУН загально відчувався стан тимчасовості і неясності щодо майбутніх дій. Назріла необхідність встановити належний організаційний лад і порядок, скласти план діяльності, розподілити між членами завдання й почати нормальну, систематичну революційну працю. З цією метою Бандера зібрав у Кракові 10 лютого 1940 року нараду провідного активу ОУН. Були це переважно провідники та члени Крайових Екзекутив. Усіх учасників на нараді, як подає Бандера, було 27 осіб. (9, ст. 27).Після докладного аналізу діяльності ОУН в Україні, становища в ПУН й інформацій Тимчія та Бандери про розмови з Мельником нарада ухвалила: «6. ...згідно з волею тих націоналістичних кадрів, якими проводимо (керуємо), віддаємо керму Організації в руки Степана Бандери і тих, яких він покличе (призначить). 7. Цей видвигнений (утворений) нами Революційний Провід Організації Українських Націоналістів наділяємо правом та накладаємо на нього обов’язок керувати Українською Національною Революцією. 8. Ждемо рішення полк. Андрія Мельника, що він надальше очолює нашу боротьбу». (5. ст. 27).

РОЗКОЛ
У членів наради була ще надія, що полк. Мельник прихильно поставиться до цих постанов і підтримає їх. Але він, підпавши під впливи емігрантського оточення, віднісся до наради провідного активу як до «бунту» проти «законного» ПУН. Замість особисто зустрітися з членами організації, обговорити з ними всі наболілі питання, Мельник по-військовому скомандував поставити керівників наради перед Головний Революційний Трибунал. Він ніяк не міг зрозуміти, що проти тодішнього ПУН була переважна більшість членів ОУН, в тому числі Організація в Україні. Від Організації він фактично відгородився китайською стіною і підтримував з нею зв’язки через осіб, які не мали довір’я, а своїми дисциплінарно-судовими методами і конфлікт ще більше загострив.Врешті за його згодою група бойовиків напала 13 серпня 1940 року на приміщення канцелярій Революційного Проводу ОУН і захопила їхні документи та касу. Про цей напад згодом член тодішнього ПУН Мельника Ярослав Гайвас напише: «За згодою Полковника Книш зорганізував з групи своїх однодумців ядро змови у Кракові, яке ненадійно (несподівано) захопило центральне організаційне приміщення, а в ньому значне добро, чималу техніку й різні організаційні засоби. Всю ставку тепер поставив Книш на знищення групи С. Бандери. З розходжень в ОУН стався розлам». (5, ст. 50-51).З того часу постало вже не лише дві різні політичні організації під одною назвою ОУН, але й ворожі, і популярно названі: «бандерівці» і «мельниківці».

РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ПРОВІД ОУН
Утворений 10 лютого Революційний Провід мав тимчасовий характер і щойно Великий Збір ОУН, що відбувся на початку квітня 1941 року, затвердив Постанови від 10 лютого 1940 року, одобрив діяльність РП ОУН та обрав Степана Бандеру Провідником ОУН, який сформував новий Революційний Провід ОУН. Він підбирав і призначав членів Проводу та своїх заступників. У склад Проводу ввійшли:1. Ярослав Стецько – перший заступник Провідника й ідеологічно-політичний референт;2. Микола Лебедь – другий заступник і референт Служби Безпеки;3. Степан Ленкавський – референт пропаганди;4. Василь Кук – референт організаційний;5. Олекса Гасин – референт військовий;6. Микола Климишин – референт фінансово-господарський.Крім перелічених, членами Проводу вважались: Провідник КЕ ОУН в Україні й Провідники Країв – Генерального Губернаторства, Німеччини, Австрії. Але з технічних причин вони в нарадах Проводу участі не брали й підзвітні були безпосередньо Провідникові, а вказівки з окремих галузей діяльності отримували від референтів Проводу.У кожного референта був відділ, що складався з відповідних фахових працівників, які організували оперативне виконання постанов Проводу та підготовляли проекти нових рішень. Засідання Проводу відбувалися у приватних помешканнях: Степана Бандери, Олекси Гасина, Миколи Лебедя. Постанови й рішення приймались колегіяльно, узгіднені, після всебічного їх обговорення, без голосування. За виконання прийнятих постанов та інструкцій відповідали референти і звітували про це на засіданнях Проводу, а в міжчасі – Провідникові. Діяльність Проводу була завжди дуже ділова, конкретна й тому результативна. При обговорюванні справ не було зайвих дискусій та балаканини, а йшла інтенсивна й ділова праця.

ПЛАН ДІЯЛЬНОСТІ
Починаючи вже з кінця 1939 року, з участю провідних членів ОУН з України (Володимир Тимчій, Володимир Гринів та інші), під керівництвом Бандери вироблено конкретний оперативний план діяльності Організації. Згодом він доповнювався і уточнювався і на початку травня 1941 року в завершальному вигляді був оформлений як Інструкція РП ОУН «Боротьба й діяльність ОУН під час війни». (10, ст. 42). Провідна ідея цих інструкцій – революційно-повстанська боротьба за відновлення Української держави в оперті на власні сили українського народу. Отже, головне завдання: всебічна розбудова власних сил, а це, в першу чергу, зміцнення і поширення діяльності ОУН на всі українські землі й одночасна підготовка членів Організації до повстанських форм боротьби, їх військовий вишкіл та організація військових штабів усіх рівнів. А під час війни – організація військових відділів, повстанська боротьба, і на звільненій від окупантів території – проголошення відновлення Української Держави та утворення центральних і місцевих органів влади.Потрібні вказівки про діяльність Організації у різних напрямах були викладені у відповідних розділах: А. Загальні напрямні; Б. Політичні вказівки; В. Військові інструкції; Г. Вказівки на перші дні організації державного життя; Ґ. Інструкції Служби Безпеки та  Д. Пропагандивні вказівки. Зокрема наголошувалось, що «ОУН безоглядно відкидає всі опортуністичні тенденції, однаково ті, що зміряють до накинення українському народові ролі пасивного обсерватора подій, що йтимуть на його землі, як теж усі рахунки дрібного купчика, щоб дістати готову державу від чужинців. Така постанова негідна великого народу. Тільки власна збройна боротьба запевнить українському народові ролю творця власної долі, дасть йому право говорити з іншими вольними народами як суверен, рівний з рівними, скріпить в цілому народі почуття власної гідности й сили та піднесе його повагу між народами». (10, ст.1).Відносно ставлення до чужих військ (мались на увазі німецькі), які ввійдуть в Україну, прихильне чи вороже, залежатиме від того, яке буде відношення «з боку тих держав до суверенности й соборности та дійсно позитивне відношення до української державности... як вони будуть трактувати й шанувати права і життєві вимоги України». (10, ст. 12). Іншими словами, якщо німецький уряд не визнає за українським народом права на незалежну державу, то ОУН вважатиме німців окупантами й буде проти них боротися.

ОРГАНІЗАЦІЯ ПОВСТАННЯ НА УКРАЇНІ
Від осені 1939 р. і до початку російсько-німецької війни у червні 1941 р. вся діяльність РП ОУН спрямована була на організацію в Україні повстання. Цю позицію твердо йпослідовно боронив Бандера. Вона була одною з головних причин політичних розходжень з ПУН і полк. Мельником. Про це Степан Бандера у статті «В десяту річницю створення Революційного Проводу ОУН» пише: «Відносно постановки діяльности й боротьби на Рідних Землях Андрій Мельник відкидав можливість розгортання широкої збройної боротьби, партизансько-повстанчі акції... війна щойно розгоряється. Нам треба виждати пригожого моменту і включити свою боротьбу у війну проти большевизму. За той час треба розбудовувати, підготовляти і зберігати свої сили. Німеччину трактуємо як нашого союзника і мусимо достосовувати свою боротьбу до розвитку міжнародних подій». (1,ст. 184).У питанні організації й розгортування широкої збройної повстанської боротьби полк. Мельник і його ПУН і в цьому відношенні цілком відійшли від революційних вказівок полк. Коновальця, який вже у 1932 році вказував на потребу й необхідність підготовляти організацію повстання в Україні. У згадуваному вище листі до Онацького він писав: «Ми мусимо виховати провідників української революції, які розкинені по українських теренах, були б такими штабами, які у відповідний момент, коли вже прийде час почати повстання, вміли б відразу, і організаційно охопити ті маси, і повести їх до перемоги. Ми своїми виступами повинні дати себе пізнати тій масі, що коли прийде рішальний момент, та маса знала точно, хто підготовляв революцію, і кого вона має слухати». (22, ст. 401). Починаючи з вересня 1939 року такий довгожданий час прийшов. Почалась Друга світова війна. Тому вся діяльність РП ОУН та КЕ ОУН в Україні була всеціло спрямована на організацію повстання, так як це у свій час радив робити полк. Коновалець. Це була найвища потреба часу. Цього не збагнули полк. Мельник і його ПУН. І це стало трагедією для всього націоналістичного руху.

ПОХІДНІ ГРУПИ ОУН
У відповідності до революційно-повстанського плану боротьби в Україні була організована вся діяльність Організації і головним чином на Українських Землях у Губернаторстві, де було багато членів та прихильників ОУН. Тут проведено мобілізацію охочих до Походу на Україну для організаційної праці та культурно-освітньої, громадської і адміністративно-державної діяльності. Зі змобілізованих для цих завдань осіб організовано три Похідні групи: Північну, яку очолив Микола Климишин; Середню, під керівництвом Миколи Лемика та Південну, під проводом Зіновія Матли та його заступника Тиміша Семчишина («Річки«). Групи були поділені на рої, очолені ройовими провідниками.Керівництво Групами здійснював Штаб Похідних Груп у складі: Василь Кук (Леміш) – провідник, Зіновій Матла, Роман Малащук, Микола Лемик – члени штабу, які відповідали за окремі ділянки підготовки членів Груп до Походу. У праці штабу активну участь брали й інші референти, зокрема Микола Климишин та Провідник ОУН на ОЗУЗ Ярослав Рак. Так, матеріально-технічним забезпеченням займався Лемик, виготовленням адміністративних і топографічних карт – Рак, організацією вишколу – Матла і Малащук. Штаб мав ще необхідний технічний апарат, зв’язкових і кур’єрів.Члени Груп проходили відповідні вишколи: ідеологічний, пропагандивний, військово-повстанський та організаційний. Зокрема докладно знайомились з найновішою історією і географією області, до якої мали призначення. Штабом Похідних Груп були розроблені докладні маршрутні плани для кожної Групи, дано конкретні вказівки діяльності, встановлено відповідну організацію зв’язків. З мобілізаційним планом кожна Група була заздалегідь ознайомлена і, коли почалась війна, він автоматично вступив у дію.Крім названих уже трьох Похідних Груп, була зорганізована ще й окрема Львівська Група, яка складалася з провідних членів ОУН. У її складі були: Ярослав Старух, Лев Ребет, Іван Равлик, Дмитро Яців, Борис Вітошинський та інші, усіх біля п’ятнадцяти осіб. Політичним керівником цієї Групи був Ярослав Стецько, а організаційним керівником Василь Кук, який відповідав за якнайшвидше прибуття Групи до Львова і за організацію скликання Народних Зборів. (Назва Національні Збори тоді вже вживалась. У статті «Слово до націоналістів-революціонерів» Ст. Бандера подає правильну назву «Народні Збори». (1, ст. 87).У липні 1941 року зорганізовано ще й Київську Групу провідних членів та прихильників ОУН, близько 30 осіб, переважно зі східних областей, з метою повторити у Києві проголошення Акту про відновлення Української Держави. Цю групу я також очолював й вона добралась до м. Василькова на Київщині. Тут змушена була затриматися, бо тривали бої за Київ. Німецькій розвідці, не без допомоги українських колаборантів з німцями, вдалось напасти на слід Групи й 31 серпня арештувати частину її членів. Арештовано тоді й мене. Ув’язнених транспортували до Львова. У м. Луцьку мені, Дмитрові Миронові та Тарасові Онишкевичу пощастило втекти з-під варти й через Волинь добратись до Львова. Група, виконавши значну організаційну й пропагандивну роботу з проголошення відновлення української державності у Житомирській і Київській областях, своє існування з арештом її членів припинила.Похідні Групи – це складова частина цілісного повстанського плану, основаного на організації власних сил українського народу. Це був справді великий, всеукраїнського розміру, державницький план. Ідеї цього плану розроблялись і Проводом ОУН, і його Військовим Штабом. Колишній Провідник КЕ ОУН на ЗУЗ Лев Ребет (1912-1957 рр.) дає дуже високу оцінку Похідним Групам. Він пише: «підготовку похідних груп слід уважати найбільшим досягненням ОУН у цей час». (11, ст. 96).

ПЕРЕХІД В УКРАЇНУ
Одночасно проводилась відповідна революційна діяльність і в Україні. Тут також діяльність Крайової Екзекутиви була спрямована на підготовку повстання, поширення організаційної мережі та революційної пропаганди на всі області України і, зокрема, серед перебуваючих на ЗУЗ частин Червоної армії.Після загибелі Провідника КЕ ОУН Мирослава Тураша влітку 1939 року обов’язки Провідника виконував організаційний референт КЕ Володимир Тимчій (Лопатинський). Унаслідок масових арештів весною і літом, війни у вересні й звільнення з тюрем багатьох провідних членів ОУН та відходу їх на Захід у керівництві ОУН в Краї створився стан тимчасовості й виникла невідкладна потреба у врегулюванні питань керівництва, скріплення КЕ ОУН відповідними кадрами та вироблення нових форм і тактики діяльності. Усі ці питання стали предметом нарад на Конференції Провідного активу у лютому 1940 р.Створений РП ОУН під керівництвом С. Бандери затвердив Володимира Тимчія Провідником КЕ ОУН і він на початку березня 1940 р. повертається в Україну. Разом з ним йшли: Микита Опришко, оргреферент, Зиновія Левицька, референт жіноцтва, та Теодор Оленчак (Васильків), референт зв’язку. Після переходу кордону всі вони загинули в боротьбі з совєцькими прикордонниками.Трагічним був також і перехід Волинської групи Степана Пшеничного і 12 бойовиків, які переходили кордон після Різдвяних свят 1940 року у районі м. Кристинополя. Друзі Пшеничний і його заступник Запісочний загинули під час бою з прикордонниками, двох важко поранено (Іван Кублій і Михайло Рудий), а інших захоплено в полон і арештовано. (Цей перехід описав його учасник Богдан Казанівський у книжці «Шляхом Легенди». 12, ст. 120-139).У тому часі багато колишніх політв’язнів і членів ОУН, подивившись на німецькі порядки й на зневажливе ставлення до всіх не німців, не хотіли залишатися у їхній зоні окупації, повертались в Україну. У березні відійшли в Україну чергові групи провідних членів ОУН, що їх очолювали Володимир Гринів (Кремінський), Військовий референт КЕ; Іван Климів (Легенда), направлений на Волинь, Лев Зацний (Вік, Троян) та інші. Усі групи щасливо добрались до своїх місць призначень. Разом з Гринівим йшли Дмитро Мирон (у слідчих документах Мирон Селюк) та Ярослав Горбовий. У групі Зацного були: Федір Федечко (Ярема), Василь Зелений, Лев Харкевич (Цабей) та Олександр Луцький (Андрієнко) і Василь Чижевський (Демид); два останні йшли в Станіславівську область. У тому приблизно часі у Золочівщину відійшли Роман Кравчук і Осип Безпалко, у Підгаєччину Михайло Хомів з друзями та багато інших.

ОРГАНІЗАЦІЯ КРАЙОВОЇ ЕКЗЕКУТИВИ
20 березня В. Гринів був уже у Львові й зв’язався з членами КЕ, а 24 березня відбулась нарада, на якій сформовано новий склад КЕ ОУН. Провідником став Осип Грицак-«Галайда» (1905 року народження, член ОУН з 1932 р., закінчена гімназійна освіта, родом зі Стрийщини); його заступник і референт військовий Степан Новицький-«Вій«; оргреферент – Степан Ніклевич-«Вірчин«; у склад КЕ ще входили Володимир Гринів, Ярослав Горбовий, Мирон Селюк, Онуфрій Максимів, Микола Мацьків. Усіх 8 членів. Наступну нараду Крайового проводу призначено на 15 квітня. Вона не відбулась, бо майже всі члени цієї Екзекутиви наприкінці березня і початку квітня були арештовані. Судова розправа над арештованими відбулась у процесі 11 осіб, що проходив у Львові 29 жовтня 1940 року. Усіх, крім одного, засуджено до страти. Вирок виконано 20 лютого 1941 року. Тоді загинув Володимир Гринів (1910 р. нар.), прекрасний організатор і військовик.Наступну, третю, КЕ зорганізували Дмитро Мирон і Лев Зацний (Вік), яких большевикам не вдалося арештувати. У склад Крайового Проводу ввійшли: Дмитро Мирон (Роберт) – провідник, Лев Зацний – заступник провідника, Іван Максимів (Бард) – організаційний референт, Кость Березовський (Арпад) – референт пропаганди, Микола Матвійчук – референт розвідки і його заступник Михайло Думанський, Володимира Ковалюк – референт жіноцтва, Люба Шевчик – референт зв’язку.Але під час масових арештів молоді у вересні 1940 р. арештовано й ряд провідних членів КЕ. Судова розправа над ними відбулась у Львові у процесі 59-ти, що проходив 15-18 січня 1941 року. У цьому процесі судили 37 чоловіків і 22 жінки за приналежність до ОУН. 42-х осіб засуджено на кару смерті, в тому числі 11 жінок. Завдяки добрій конспірації Дмитру Миронові й цим разом вдалося уникнути арешту. У грудні він відійшов на захід, щоб взяти участь у запланованому на квітень 1941 р. Великому Зборі ОУН.Четверту Крайову Екзекутиву створив Іван Климів (Євген Легенда). Він врахував помилки й досвід своїх попередників, і, що головне, запровадив методи суворого підпілля, постійного руху, а провідні кадри перевів з міст на села. Його дорадниками стали досвідчені організатори підпілля провідники Золочівщини Роман Кравчук та Остап Безпалко. Ця Екзекутива втрималась вже до війни й розгорнула революційну діяльність на всі області України.

АРЕШТИ Й СУДОВІ ПРОЦЕСИ У ЛЬВОВІ
Арешти членів ОУН почались зразу після окупації большевиками Західної України, але систематичними, плановими й масовими вони стали починаючи з 1940 року. Особливо сильного удару завдали Організації арешти у Львові наприкінці березня – на початку квітня та вересневі. Наслідком цих арештів відбулись у Львові три великі процеси провідних членів ОУН: 29 жовтня 1940 р. процес 11-ти, 15-18 січня 1941 р. процес 59-ти і 12-13 травня 1941 р. процес 39-ти. Такі процеси були в той час у всіх обласних центрах. Головних провідних членів Організації засуджували на кару смерті й страчували. Процеси ці – незаперечне свідоцтво героїчної національно-визвольної боротьби українського народу під керівництвом ПР ОУН. Лише вона єдина цю боротьбу організувала й нею керувала. Тому Бандера мав право у листі до Мельника писати: «Я з Революційним Проводом рішав, що і як робити та організував виконання. Я давав членам накази, вони йшли виконувати, багато з них упало (в боротьбі), багато загинуло. Чи маю говорити про те, яке я взяв зобов’язання через те, яку відповідальність. Та ж супроти тамтих річей (боротьби в Україні) уся ця наша справа (суперечки з ПУН), що стільки забирає часу й сил, що з нею ми стільки вовтузимося – це забавка й то не впору». (9, ст. 27).

ОУН ГОТУВАЛА ПОВСТАННЯ В УКРАЇНІ
У всіх судових процесах членів ОУН звинувачували в організації збройного повстання проти совєцької влади. Так, для прикладу, у акті звинувачення проти 59-ти членів ОУН від 19 грудня 1940 року стверджувалось, що «на 1 вересня 1940 року загальна кількість членів Організації Українських Націоналістів, які ведуть антисовєцьку діяльність у Західних областях України, підпорядкованих проводові Львівської Крайової Екзекутиви – становить 5 500 осіб». Дальше відзначається, що ведеться конкретна робота по підготовці повстання, що весною і літом 1940 року «готовилась матеріяльно-технічна база й кадри для збройного повстання», що «був опрацьований спеціяльний «мобілізаційний план» і що його розіслано в серпні 1940 року в усі обласні, окружні й переферійні районні організації ОУН». «Розвідка ОУН, згідно плану повстання, збирала відомості про розположення військових частин, їх озброєння, про важливі військові та державні й господарські об’єкти».І що дуже знаменне – «були приняті заходи для створення «сеніорату», тобто підбір осіб, які згідні з контрреволюційними планами й цілями ОУН про повстання проти совєцької влади, і в момент повстання повинні скласти кістяк державного, господарського й політичного апарату майбутньої держави. Це завдання Крайової Екзекутиви ОУН по місту Львову доручено Пакуляку. (16, ст. 4). Про його особу в акті сказано: «Пакуляк Михайло Іванович активний член антисовєцької Організації Українських Націоналістів з 1937 року, очолював ОУН у місті Львові, зорганізував у м. Львові т. зв. «сеніорат». Два рази нелегально переходив кордон СССР, а у грудні 1939 року нелегально прибув з Німеччини для організації антисовєцької повстанської діяльності». Мав організаційні зв’язки з провідними членами ОУН – Зацним, Максимовим і Володимирою Ковалюк. (16, арк. 18).Як свідчить це «звинувачення», а воно основане на конкретних фактах, підготовка до відновлення української державності велась в Україні вже в 1940 році і що проголошення у Львові 30 червня 1941 року «Акту про відновлення української державності» й утворення Державного правління готувалось ОУН в Україні й не було привезене з-за кордону, як про це пишуть вороги державної незалежності України. Слід також відзначити, що в тому часі РП ОУН і Провід КЕ ОУН в Україні якнайтісніше співпрацювали й узгіднено вирішували всі головні проблеми. У цьому ж акті звинувачення стверджується, що «проводилась спеціальна підготовка членів ОУН у лісах, бралась на облік зброя, що була у населення з воєнного часу й магазинувалась у спеціально зроблені тайники». А також «купувалась у великій кількості різноманітна військова література: статути, інструкції і постанови й ними обезпечувались члени ОУН» і що КЕ ОУН дуже багато уваги приділяла пропаганді націоналістичних ідей, зокрема в поширенні кличів «Україна для українців» та організації нових членів і симпатиків ОУН. (16, арк. 4).Тут також відзначалося, що Провід ОУН перестерігав КЕ від самовільного збройного виступу, і вказував на можливість повстання проти совєцької влади не лише при сприятливій політичній ситуації, яка може виникнути під час війни СССР з Німеччиною, Балканськими державами, чи Туреччиною, але й тоді, коли таких умов не буде.

ПОШИРЕННЯ МЕРЕЖІ ОУН
Є в акті оскарження ще й багато важливих відомостей організаційного характеру, а саме: що Провід ОУН доручив КЕ керівництво Організацією на території всього Совєцького Союзу, що Крайовий Провідник Мирон через Романа Дякова та Богдана Гончарука встановив організаційний зв’язок з націоналістами Буковини та Басарабії і доручив Коломийському окружному «Славкові» мати нагляд над ними. Що студенти Львівського університету Кость Березовський, Семен Сороковський і Богдан Одноріг отримали завдання організувати підпільні осередки ОУН у східних областях України і що за вказівкою Проводу ОУН були намагання КЕ створити єдиний антисовєцький фронт з колишніх різних політичних партій, починаючи від соціал-демократів і закінчаючи клерикалами.Відзначено також, що провідник КЕ ОУН Мирон зорганізував добре законспірований кур’єрський зв’язок, яким регулярно передавав підзвітним організаціям директиви з антисовєцької діяльності та з підготовки повстання і отримував від них звіти за спеціально складеним шифром, що член КЕ Іван Максимів за завданням Мирона встановив зв’язок з молодіжними організаціями м. Львова й підпорядкував їх проводові КЕ. Таку ж саму роботу по лінії жіноцтва провела студентка Люба Шевчик, а по лінії студентських організацій – Кость Березовський і Семен Сороковський, а по установах Львова – Володимира Ковалюк і Михайло Пакуляк, і що така діяльність з об’єднання націоналістичних організацій проводилась у всіх областях Західної України.У Львівському акті оскарження 59 членів ОУН далеко не все сказано про тогочасну підпільну націоналістичну діяльність в Україні, бо багато чого прокуратура совєцька не знала, не вдалось поліційним органам і арештувати Мирона (Орлика, Роберта). Але в загальних рисах діяльність КЕ під його проводом представлена вірно. Цей акт виразно свідчить, що взятий РП ОУН курс на підготовку повстання в Україні послідовно виконувався. ОУН в Україні була готова до повстання, коли б заіснувала в цьому політична доцільність. 

ПРИГОТУВАННЯ ОУН ДО ВІЙНИ
Приготування Німеччини до війни з Совєцьким Союзом було очевидним і тому необхідно було перебудувати всю діяльність ОУН у відповідності до воєнних умов, що робилось, а також вияснити становище Німецької влади до Української державності. Дотогочасна політика Німеччини була виразно антиукраїнська. Про це свідчили факти: передача Карпатської України під мадярську окупацію, союз зі Совєцьким Союзом і домовленість з ним на окупацію ЗУЗ та Буковини.Одначе на культурно-побутовому рівні німецька адміністрація українцям перешкод не ставила й навіть дозволила створити для цих справ Український Центральний Комітет (УЦК). У технічно-військових справах особливо зацікавлене у співпраці з українцями було німецьке військове відомство. Але в питаннях про майбутнє політично-державне становище України жодна німецька установа з жодною українською установою розмов вести не бажала, покликуючись на свою некомпетенцію у тих питаннях, підкреслюючи, що це виключне право фюрера Гітлера.У такій ситуації правильним було рішення РП ОУН самостійно діяти доконаними фактами й примусити Німецьку владу зайняти до державності України виразне становище – прихильне чи вороже. У такому напрямі велась уся діяльність ОУН, починаючи вже з весни 1940 року. Зв’язки з різними німецькими установами, що їх ОУН тоді підтримувала, мали не політичний, а цілком діловий характер з умовою, що вони корисні для українських справ.

МАНІФЕСТ ОУН (грудень 1940)
Надзвичайно важливе значення у діяльності Організації мав оприлюднений у грудні 1940 року Маніфест ОУН. У ньому заявлено:«Ми, українці, підносимо прапор боротьби за свободу народів та людини.Боремося за визволення українського народу та всіх поневолених Москвою народів.Кличемо революціонерів усіх поневолених Москвою народів до спільної боротьби та співпраці з українськими революціонерами-націоналістами.І тільки через повний розвал московської імперії і шляхом Української Національної Революції та збройних повстань усіх поневолених народів здобудемо Українську державу та визволимо поневолені Москвою народи.Віримо і знаємо, що близький вже час, коли здійсниться завітня мрія наших батьків і з крови довгої черги героїчних поколінь спалахне вогонь народного гніву.Встане Україна і розвіє тьму неволі!». (13, ст. 21-23).Так поставлене питання національного визволення України значно зміцнило ідейно-політичні позиції українського націоналізму та розширило фронт боротьби  проти московського імперіалізму на весь простір Совєцького Союзу. Це також дуже сприяло розповсюдженню націоналістичних революційно-визвольних ідей серед багатонаціональної Червоної армії та міського робітництва, зокрема в Донбасі та на Півдні України.

II ВЕЛИКИЙ ЗБІР ОУН
Через три місяці, у квітні 1941 року, відбувся II Великий Збір ОУН, який прийняв нову програму та поставив перед Організацією ряд конкретних завдань. На цьому Зборі також обрано Степана Бандеру Головою Проводу ОУН. Цей Великий Збір започаткував новий етап боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. У його Постановах з особливою силою наголошувалось: «Тільки вповні Суверенна Українська Держава може забезпечити українському народові свобідне життя й повний всесторонній розвиток усіх його сил.Тільки шляхом революційної боротьби з наїздниками здобуде український народ свою державу.ОУН змагає до з’єднання у одному визвольному фронті Української Національної Революції та організує й творить політично-мілітарну й визвольну силу, здібну перевести збройний зрив (повстання), здобути Українську Державу та керувати нею.ОУН вважає союзниками України всі держави, політичні угрупування та сили, що заінтересовані в розвалі СССР та в створенні незалежної Української Суверенної Соборної Держави». (13, ст. 27, 30, 31).Питання об’єднання усіх українських національно-визвольних сил завжди було прагненням РП ОУН, але не завжди вдавалось досягнути цього, бо не всі готові були до боротьби та йти на неминучі жертви. З наближенням війни актуальним стало питання реального відновлення Української Держави. Воно неодноразово й всебічно обговорювалось на нарадах Проводу. Сумніву не було, що становище Німецької влади до відновлення Української Держави буде негативне і що рішуче відстоювання та оборона української державності призведе до конфлікту з Німецькою владою, до боротьби й до жертв. І, незважаючи на все це, відновлення Української Держави необхідно було проголосити як мету усієї визвольної боротьби, а також примусити Німецьку владу відкрито заявити про свою позицію у цьому питанні й не дати їй можливості різними обіцянками обманювати український народ й закликати його до співпраці з німцями.Рішення Проводу ОУН було одностайне: «На звільнених від московсько-большевицької окупації частинах української землі, не ждучи на ніщо, ОУН проголошує відбудову Української Держави, встановлює владу, яка має зорганізувати державне життя у всіх ділянках та керувати ним.Мандат на проголошення української державности та встановлення влади дає нам довголітня революційно-визвольна боротьба, підняття народного зриву (повстання), державно-творча ініціятива та фактична сила.Якщо б на Україну прийшли війська таких держав, що вороже відносилися б до української державности, тоді наша визвольна боротьба увійшла б у новий період (ворожий)». (Боротьба й діяльність ОУН під час війни. Інструкція, дивись 136 ст. 52, 53).Ця інструкція Проводу ОУН докладно вказувала всім своїм підзвітним організаціям, що і як треба робити на випадок війни.

ВІЙНА І ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКА
Коли ж 22 червня 1941 року почалась німецько-російська війна, то всі члени Організації заздалегідь були на це приготовані й діяли згідно з мобілізаційним планом. Так, Крайовий Провід в Ураїні зразу ж звернувся до українського народу зі зверненням «Український народе!», у якому він між іншим урочисто заявив: «Дотепер ми діяли з підпілля. Там готувалися до зриву (повстання) і відбивали наступ ворога, що хотів нас і Тебе знищити. Тепер виходимо наверх. Починаємо вже наявну збройну боротьбу. На наказ Крайового Проводу ОУН вийшли в бої перші колони бойовиків – жовнірів Української Національної Революції, перші її стежі. Вони вже б’ються з ворогом. Український народе! Ти ніколи зброї не кидав. Не кидай зброї і тепер! Бери її в свої руки, нищ ворога! Ставай до будови Української Самостійної Держави. Ставай у лави Української Революційної Армії, в лави ОУН». (14, спр. 63, арк. 9).Уже на самому початку війни в Західній Україні почали створюватися військові відділи Української Національної Революційної Армії (УНРА). Начальним Командиром УНРА був призначений КЕ ОУН поручник Євген Легенда. Усі воїни повстанської Армії одягнені були в різні військові однострої і розпізнати їх можна було по синіх опасках, що їх вони носили на лівому рукаві вище ліктя з вишитим написом: «Українське Військо», а старшини й підстаршини носили синьо-жовті опаски з тризубом. (15, арк. 86).За спогадами учасників визвольної боротьби та архівними документами установлено, що такі повстанські відділи були створені в Зборівському, Золочівському, Брідському, Бережанському, Підгаєцькому та інших повітах, а також на Волині. Деякі з них мали бої з військовими частинами большевицьких окупантів.Так, наприклад, у червні 1941 р. районовий провідник Григорій Христинюк-«Харко» із села Висипівці в Зборівщині зорганізував повстанський відділ, який нараховував 86 вояків. Їхнім завданням було напасти на Тернопільську тюрму й звільнити арештованих політв’язнів. 27 червня відділ заквартирував у невеличкому ліску біля с. Ворбіївка Зборівського району. Про перебування там відділу довідались большевики і танкова військова частина оточила ліс. Бій почався після обіду й тривав до ночі. У цьому бою полягло 22 повстанці. Загинув і командир «Харко». Після втечі большевиків, 12 липня усіх полеглих поховано у братській могилі й поставлено на ній високий дубовий хрест. Під час панахиди в почесній варті стояли повстанці. Вшанувати своїх друзів прийшли сотні молодих хлопців з синьо-жовтими пов’язками на рукавах і з написами «Українське Військо» і давали на могилі клятву на вірність Неньці Україні». (23).

УКРАЇНСЬКЕ ВІЙСЬКО НА ВОЛИНІ
Відомості про організацію відділів «Українського Війська» і їхні бої проти московських окупантів у червні-липні 1941 р. знаходимо і в організаційному «Звіті ОУН з ПЗУЗ» Проводу ОУН у м. Львові. Тут відзначено, що в околицях м. Степаня був зорганізований відділ української міліції зі ста осіб під командуванням полк. Лиходька. На його озброєнні були скоростріли, револьвери й динаміт. У боях було захоплено в полон 8 більшовиків і вбито 8. У бою біля с. Деражне загинуло двоє повстанців: Іван Царик та Петрик, один повстанець «Ярослав» – поранений, убито 8 большевиків і здобуто скоростріл. У Костопільському районі повстанці вбили 6 чекістів і один повстанець Іван Дайнер з Більчанських хуторів загинув. У с. Підлужному також загинув у бою повстанець Авраам Фінчук. (15, арк. 8).У повідомленні «Відгомін проголошення Української Державності на ПЗУЗ» вказувалось, що станиці ОУН були в 1000 оселях і нараховували 7000 членів та мали 80% прихильників серед населення. Що в боротьбі з совєцькими окупантами загинуло 40 підпільників. З перших днів війни там, де це було на часі (доречно), члени ОУН і їх прихильники агітували між Червоною армією, роззброювали її та знищували енкаведистів і їх прихильників. Повідомляється тут також, що большевики «розстрілювали політв’язнів та українське населення де лише була для цього нагода: кидали гранати в льох (підвали), клуні, де гинули і люди. Масово розстрілювано політв’язнів: у Луцьку – 2000, у м. Дубно – 800, у м. Рівне – 1000». (15, арк. 10).Про відділ «Українського Війська» є згадка також у споминах Осипа Панчишина. Він пише: «З початком липня 1941 року на пеняцьких теренах (Брідського повіту) замовкли кроки останніх більшовицьких солдат. Біля 400 здалися в полон німцям.– Багато з них походили з Брідського повіту. 20 хлопців з села Пеняк, які затаїлися в останні дні в лісах, щоб не потрапити в руки більшовиків, увійшли до села із блакитно-жовтими стяжками на рукавах з написом «Українське Військо». Німці звернулися до хлопців з запитанням, що означають ці написи на рукавах. Я сам був присутній при цій розмові й, знаючи трохи німецьку мову, переклав їм, що напис означає українське військо. Другим запитанням було: хто є їх провідником. Відповідаю, що хлопці назвали ім’я Степана Бандери. Один з німців нервово повторив аж два рази Степан Бандера». (17, стр. 32-33).Повстання у тому часі не могло відбутися з двох головних причин: а) дуже поспішно відходила Червона армія на схід і б) ворожого ставлення німецького військового командування до українських повстанських військових частин. Тому створені вже військові відділи розформовувались, або перетворювались тимчасово в міліцію.
АКТ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Героїчна визвольна боротьба українського народу проти московських поневолювачів завершилась проголошенням 30 червня 1941 року у м. Львові Акту відновлення Української Держави. Перші слова Акту звучали: «Волею Українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України».Акт проголошення відновлення Української Державності – важлива історична подія у житті нашого народу. Це було волевиявлення українського народу до самостійного державного життя, відродження його державницьких традицій. Усьому світові було заявлено, що український народ законний господар своєї землі.Звістку про відновлення Української Держави весь український народ сприйняв з небувалою радістю та щирим захопленням. У липні-серпні Акт Незалежності від 30 червня 1941 року урочисто відзначався на всій території України, звільненій від московсько-більшовицьких окупантів.

СВЯТО УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ НА ВОЛИНІ
У згадуваному вже Звіті ОУН з ПЗУЗ повідомлялось: «Дня 27 липня 1941 р. на площі Старого замку в Рівному відбулося свято Української Держави, а потім величава маніфестація. Присутніх 10 тисяч людей із Рівного та сімох районів колишнього Рівенського повіту (Корець, Гоща, Межиріччя, Олександрія, Клевань, Рівне, Тучин), як теж численні делегації від населення Полісся (Костопільщина й Деражно).Осередком Свята був Перший курінь Українського Війська ім. Хру. Усі райони прийшли зорганізовано, з оркестрами, прапорами й написами: «Хай живе наш Вождь Бандера», «Боремося за Державу Володимира Великого», «Хай живе одна нероздільна Українська Держава». Всі йшли в сторону Старого Замку. Першим увійшов курінь Українського Війська ім. Холодного Яру. Почалося Свято. Відкриває друг Запорожець. Описує положення (становище) України зараз. Палко говорить про 20-ти літню боротьбу ОУН за незалежну Українську Державу. Потім виступає бувший підпільник друг Остап. Він говорить на тему: «Мета й ціль ОУН». На Святі проголошено, що революційним порядком повстав Перший курінь Українського Війська ім. Холодного Яру. Цей курінь зложив присягу, а разом з ним складали присягу всі зібрані. Посвячено прапори: національний та прапор куреня – синьо-жовтий, на одному боці тризуб, а на другому напис: Воля Україні, або смерть! Цей прапор вишивали підпільники ОУН Рівенської Округи. Під цим прапором звели підпільники ряд боїв проти чекістів. І тепер передали 1-ому Куріневі Українського Війська, щоби продовжував самостійницьку боротьбу. По Святі Курінь зайняв на свою казарму один з міських будинків і зараз на другий день приступив до підстаршинського вишколу. Комендантом Куреня був друг Остап.У цьому ж самому дні була велика маніфестація у м. Здолбунові, де було до 10 тисяч людей». (15, арк. 7-8).

БАНДЕРА ПРОТИ НІМЦІВ
Роль і значення Бандери в проголошенні Акту Незалежності від 30 червня безсумнівні. Він був і співавтором тексту Акту, й ініціатором його оприлюднення, і взяв на себе всю відповідальність за його обнародування.Проголошення Акту відновлення Української Державності було для німців болючим і несподіваним ударом. Гітлерівська влада вороже віднеслась до відновлення української державності й всякими способами старалась примусити Провід ОУН цей Акт відкликати. Тому вже 3 липня у Кракові викликано Бандеру на переслухання до німецького державного підсекретаря Кундта з вимогою відкликати Акт 30 червня. На недвозначні погрози Кундта репресіями, якщо ОУН не припинить своєї державотворчої діяльності, Степан Бандера заявив: «Ми вступили у бій, що розгортається зараз, щоб боротися за незалежну і вільну Україну. Ми боремося за українські ідеї і цілі. Я дав розпорядження негайно організувати в окупованих німецькими військами районах адміністрацію та уряд країни. Я віддав цей наказ ще перед початком війни». На подальші запитання Кундта відповів: «Я віддав наказ, будучи головою ОУН, тобто як провідник українських націоналістів, оскільки ця організація знаходиться у проводі українського народу. Я говорю тут від імени ОУН, як провідник українського народу. ОУН – єдина організація, що вела боротьбу, і вона має право, на підставі тої боротьби, творити уряд».Кундт: «Це право належить німецькому вермахту і фюреру, який завоював цю країну. Тільки він має право назначати український уряд».Бандера: «Я хотів би ще раз ствердити і вияснити, що стосовно всіх наказів, які я видавав, я не покликався на жоден наказ, ані на жодне порозуміння з будь-якою німецькою службовою інстанцією. Даючи усі розпорядження, я не спирався на жодний наказ, ні на жодну згоду німецьких чинників, а лише на мандат, що його я отримав від українців. Будівництво і організація українського життя можуть бути зреалізовані в першу чергу лише українцями на замешкалій ними території». (18, ст. 578-579).У такій тональності вести розмови з представниками німецької  імперії Бандера міг тому, бо вважав себе рівнорядним партнером і почував себе Провідником ОУН і Провідником українського народу. Переговори з Бандерою та з Головою Українського Державного Правління (УДП) Стецьком продовжувались ще в Берліні, але не домігшись від них жодних уступок відносно відкликання Акту 30 червня, німецька влада у вересні 1941 року їх обох замкнула в концтабір, де вони промучились до 27 вересня 1944 року. (18, ст. 499). Одночасно були проведені масові арешти націоналістів на всій окупованій німцями території. З цього часу почався новий етап діяльності ОУН – збройно-повстанської боротьби проти німецьких окупантів, що тривала до вигнання їх з України у жовтні 1944 року. 
БАНДЕРА – ПРОВІДНИК-ОРГАНІЗАТОР-ПРОВІДНИК
Підсумовуючи політичну й революційно-організаційну діяльність Степана Бандери на становищі Провідника ОУН (з лютого 1940 до його арешту у вересні 1941) з перспективи сьогодення, безсумнівним є, що ОУН за його керівництва стала наймогутнішою політичною і бойовою силою українського народу. Крайовий Провідник ОУН Іван Климів у липні 1941 року звітував Бандері, що за неповними даними у 7-ми західних областях та у Львові діють 3 300 станиць (осередків) ОУН, у яких є 20 000 членів (Подаються також відомості по кожній області окремо), (19, арк. 1-4). У наступному році кількість членів ОУН та їх прихильників подвоїлась.У відповідь на цей звіт Івана Климіва Степан Бандера висловив йому й усім членам ОУН в Україні сердечний привіт, подяку та признання і покликання перед пам’яттю полеглих у боротьбі Друзів виконувати свої обов’язки Провідника ОУН по своїх силах якнайкраще. А «непохитна віра, – писав він, – що наш шлях правильний, що усі жертви і труди, які ви кладете в безупинній боротьбі – конечні і принесуть Україні перемогу – дає мені силу давати твердий наказ до дальшої, важкої борні доки Україна в неволі. Берлін, 15.07.1941 р.». (20, арк. 4).Бандера твердо вірив у своє провідницьке призначення, вірив, що він несе «велику відповідальність очистити ОУН від шкідників» та «відповідальність за формування політичної дії нинішнього дня, за продовжування дальшого шляху революції на історичному закруті» (повороті). Для характеристики провідницьких амбіцій Бандери доброю ілюстрацією можуть послужити його висловлювання у листі до полк. А. Мельника від 10 серпня 1940 року. Він пише: «Знаю два роди амбіції: велику й малу. Мала вдовольняється малими успіхами, зовнішним поважанням, формальною рацією і т. п. Для великої амбіції всі ці речі не мають жодного значення, вона знаходить задоволення не в дрібних особистих тріюмфах, але у великій перемозі того, що стає змістом життя людини. Я маю таку амбіцію». (5, ст. 83). 
ГОЛОВНІ ЗАПОВІТИ БАНДЕРИ
Степан Бандера також здібний публіцист та теоретик українського націоналістичного руху. Головні його праці опубліковані в творі «Перспективи Української Революції». Видання ОУН, Мюнхен, 1978 р., 640 ст. У 1999 році в Києві вийшло друге видання цієї праці. Дуже багато його думок актуальні й нині. Їх іноді забувають, або свідомо перекручують. Наведу декілька, взятих з його «Слова до українських націоналістів-революціонерів за кордоном».«Правильність шляхів і метод нашої політики ми мусимо постійно перевіряти на основі вислідів (результатів), направляти їх і удосконалювати». (1, ст. 77).«Концепція власної боротьби, власних змагань, власними силами – це єдина реальна визвольна концепція. Тільки вона може бути змістом української самостійницької політики і провідною настановою всієї політичної дії». (1, ст, 82).«Відкликатися на грандіозну революційну боротьбу цілого народу, на героїчні дії УПА, гордитися ними, бути його представниками – ще мало. Все це зобов’язує. Таки треба дати звіт з того, що кождий зробив на чужині (і в Україні) для визвольної справи». (1, ст. 96).«Не можемо виправдовувати недостатню активність і малі успіхи перешкодами, перелічувати їх, покликатися на свою добру волю і намагання чи вказувати на вину інших. Українській справі ні трохи не буде легше від того, що буде показано, хто наскільки винен, або коли в почутті спільної провини всі будуть солідарно мовчати й в один тон нарікати на труднощі», (ст. 97).«Нехай всі виправдовуються, як хочуть, але для ОУН, для її членів і всіх, хто почуває себе нерозривно зв’язаним з визвольною боротьбою в Україні і з її борцями, – для них не може бути жодного формального виправдання, доки не зробили всього можливого, щоб тільки справа стояла як слід. Треба напружити всі сили, вжити всіх засобів, випробовувати всі способи і шляхи, підпорядковувати важливій справі всі другорядні чи тепер не істотні моменти – лише тоді можна сказати: «ми зробили все, що було можливо і в нашій силі». (16, ст. 97).«Перше основне лихо полягає в тому, що в нашому житті, якщо брати його як цілість, чи надто багато енергії, сил, уваги і часу пожирають внутрішні фронти, ворожнеча, взаємні поборювання між різними політичними середовищами». (1, ст. 98). «Ця хвороба роз’їдає українське політичне життя, а брак серйозної самостійницької діяльности заповнюється гамором внутрішньої боротьби за неістотні речі. ...Мусимо кликати: панове, отямтеся! Борімся за суверенну державу, докладім до цього всі сили, а не сперечаймося за те, хто «суверенніший». Тепер треба боротися з ворогом з російсько-большевицьким поневоленням, треба йому протиставляти всі сили, на всіх відтинках, у всіх можливих формах». (1, ст. 105).«Справа ліквідації внутрішних фронтів, з’єднання всіх сил для самостійницької акції і визвольної боротьби – правильна і конечна. Її визначає цілий народ. Мусимо звертатися до загалу, до українського патріота». (1, ст. 108).«Відкидаємо тоталітарно-механічні методи тому, що уважаємо їх несумісними й недоцільними для нас, для нашого грунту. Механічно-тоталітарна метода... усуває всі інші діючі політичні середовища, насильно позбавляє їх можливости й діяти. Кожну людську одиницю, яка хоче займатись творчою, керівною, ініціятивною діяльністю, вона примушує увійти в свою тоталітарну систему або замикає перед нею дорогу, формує її методами примусу та насаджує своїх відданих людей на центральні, керівні пункти в усьому житті. Така система в довшій дії завжди шкідлива, бо через насильство, механічний, а не природний добір, через знищення свободи має в собі найбільше елементарні тенденції деправації, розкладу». (1, ст. 123).«Ми рішуче виступаємо проти засади відокремлення нашого руху і нашої політичної акції від решти українського організованого політичного життя й акції, засади двоподілу». (1, ст. 124).«Існування й дія різних політичних напрямків та організованих середовищ – це природне, нормальне явище, з яким ми погоджуємося, якому визнаємо рацію існування і не прагнемо його усунення». (16, ст. 126).«Наша перемога – це перемога нашої ідеї, повне її здійснення. Другорядною справою є те, яку частину реалізуємо ми самі, яку – інші, а яку – спільно. Наш обов’язок – зробити самим найбільше, скільки стане наших сил, одночасно докласти старань, щоб і інші робили якнайбільше». (1, ст. 127).Таких і подібних політичних думок, поглядів на важливі проблеми державного будівництва у працях Степана Бандери дуже багато. Його теоретичні праці – необхідна й корисна лектура для кожного політичного діяча України.Сильна віра Степана Бандери в своє провідницьке призначення, в необхідність жертовне жити, працювати й творити для України звучить у всіх його листах, публікаціях, ділах. Ця віра в себе, в свої спроможності давала йому ту силу колосальної енергії, яка відчувається у всій його діяльності. Він непохитно вірив у визволення України і цією вірою запалював своїх друзів. І ця віра творила чудеса. Саме в цьому, я думаю, його велич і слава!
Київ, 1 січня 1999 року (день 100-річчя від народження Степана Бандери – Ред.)

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА
1. Степан Бандера. Перспективи Української Революції. Видання ОУН. Мюнхен. 1978. 640 стор.2. Зиновій Книш. Розбрат. Спогади й матеріяли до розколу ОУН у 1940-1941 роках. Вид. Срібна Сурма. Торонто. 1960. 431 стор.3. Микола Климишин. Значення Степана Бандери в історії ОУН. У журн. «Визвольний Шлях». Кн. 2 (611), лютий 1999.4. Роман Малащук. З книги мого життя. Том І. Торонто, 1987. 358 стор.5. Володимир Косик. Розкол ОУН (1939-1940). Збірник документів. Львів. 1997. 134 стор.6. Микола Климишин. В поході до Волі. Детройт. 1987. Том /. 429 стор.7. Євген Коновалець та його доба. Мюнхен. 1974. 1019 стор.8. Осип Бойдуник. На переломі. (Уривки спогадів). Париж. 1967. 154 стор.9. Лист Степана Бандери до Андрія Мельника від 10 серпня 1940 р., машинопис, 27 стор.10. Боротьба й діяльність ОУН під час війни. Інструкція, циклостилевий друк. Краків. 1941. 42 стор. 1,5 інтервалу.11. Лев Ребет. Світла й тіні ОУН. Мюнхен. 1964. 131 стор.12. Богдан Казанівський. Шляхом Легенди. 1975. 291 стор.13. ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів боротьби 1929-1955. Вид. 34 ОУН. 1955. 371 стор.14. ЦДАВОВ та Управління України (ЦДАВОВУ України). (Колишній ЦДАЖР). Фонд 3833, оп.1,спр.15. ЦДАВОВ України. Фонд 3833, оп. 2, спр. 18.16. Обвинительное заключение по обвинению 59 членов ОУН во Львове. 13 грудня 1940 р. Машинопис, 18 стор.17. О. Панчишин Пеняки. Моє рідне село Пеняки. Мемуарно-краєзнавчий нарис. Чикаго – Броди. 1994-1995. 340 стор.18. Володимир Косик. Україна під час Другої світової війни. 1939-1945. Київ – Париж – Торонто. 1992 р. 729 стор.19. ЦДАВОВУ України. Фонд 3833, оп. 1, спр. 45.20. ЦДАВОВУ України. Фонд 3833, оп. 1, спр. 44.21. Степан Галамай. Боротьба за визволення України. 1929-1989. Торонто – Нью-Йорк. 1991. 343 стор.22. Євген Онацький. У вічному місті. Записи українського журналіста. Роки 1931-1932. Видавництво «Новий Шлях». Торонто. 1981. 632 ст.23. Петро Кузьма. «З нотаток підпільника». Рукопис. Дмитро Чернихівський. «Спомин про боротьбу УПА». Машинопис. (Архів автора). 

Василь Кук 
ГЕНЕРАЛ-ХОРУНЖИЙ РОМАН ШУХЕВИЧ ГОЛОВНИЙ КОМАНДИР УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ 
РОМАН ШУХЕВИЧ (1907-1950) – генерал-хорунжий Української Повстанської Армії (УПА), член Державного Українського Правління у 1941 р., Головний Командир УПА у 1943-1950 рр., Голова Бюро Проводу Організації Українських Націоналістів (ОУН) у 1943-1950 рр., Голова Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради (УГВР) і Генеральний Секретар військових справ у 1944-1950 рр.
Рід Шухевичів належить до давніх, заслужених священицьких українських родин, відомих ще з XVIII ст. Шухевичі відігравали важливу роль у національно– культурному й політичному житті Галичини протягом ХІХ–ХХ ст. З роду Шухевичів вийшла велика когорта видатних діячів: священиків, учителів, науковців, співаків, музикантів, юристів та військовиків.Прапрадідом Романа Шухевича був отець Микола Шухевич, сільський парох села Раківці, що над рікою Дністер у Городенківському повіті.Прадідом був отець Йосип Шухевич (1816-1870), парох у селі Тишківцях Городенківського повіту.Дідом Романа був Володимир Шухевич (1849-1915) – видатний громадсько-політичний діяч, педагог, учений-етнограф, дійсний член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка, публіцист, автор монументальної 5-титомної монографії «Гуцульщина» та багатьох наукових праць. А бабусею Романа була дружина Володимира Шухевича Терміна Шухевич (1852-1939), – видатна громадсько-культурна діячка, організатор жіночого руху й жіночих товариств у Галичині. Походила вона з дому Любовичів у м. Перемишлі.Проживали Володимир і Терміна Шухевичі у Львові, на вул. Собіщини, 7. У них було п’ятеро дітей. А найстарший син Йосип був батьком Романа.Батько Романа, Йосип-Ярослав Шухевич (1879-1948), після закінчення навчання в Академічній гімназії у Львові та правничих студій у Львівському університеті став повітовим суддею у невеликому містечку Краковець Яворівського повіту в Галичині. У 1914 р. він був переведений до повітового суду в м. Кам’янка-Струмилова (нині Кам’янка-Буська) біля Львова, де й проживав з родиною під час Першої світової війни (1914-1918), в часи Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) і українсько-польської війни (1918-1919). Йосип Шухевич за свою громадську діяльність у період існування ЗУНР був заарештований польською поліцією і перебував у львівській тюрмі «Бригідки» до грудня 1919 р. Після звільнення деякий час ще працював суддею у Кам’янці-Струмиловій, а згодом у м. Радехові, але польською владою був передчасно звільнений з роботи. Як емерит (пенсіонер) переїхав з родиною до Львова й оселився на вул. Кадетська Гора. Йосип-Ярослав Шухевич був освіченою людиною, юристом високого класу, активним освітньо-культурним діячем. Він співав у Львівському хорі «Боян», грав на фортепіано та інших музичних інструментах.Більшовики довгий час не чіпали батька Романа, коли він жив у Львові, але тримали його під пильним наглядом як приманку для захоплення сина. Коли їм це не вдалося, Йосипа-Ярослава Шухевича, зовсім хворого, на ношах винесли з хати й відправили на заслання у Кемеровську область, де він і помер у 1948 р.Мати Романа, Євгенія (1883-1956), походила зі священицької родини, з дому отця Стоцького, пароха у с. Оглядові Радехівського повіту. Вона була культурно-просвітянською діячкою на Радехівщині. Удома пильно оберігала давні традиції священицьких родин, була глибоко релігійна й у такому дусі виховала своїх дітей.У 1945 р. «осталась самітня зі сльозами болю – неначе та міфологічна Ніоба, що скаменіла з болю по трагічній втраті своїх дітей, а з очей її текли безперервно сльози».[1] Померла на засланні в Казахстані 30 червня 1956 р., в день народження сина Романа.У родині Йосифа та Євгенії Шухевичів було троє дітей: Роман, найстарший син, Юрко і дочка Наталка.Юрко (1910-1941) закінчив студії у Львівській політехніці й був інженером-геодезистом. Він також випускник Музичного інституту ім. Миколи Лисенка у Львові. Арештований у червні 1941 р. й замордований у львівській тюрмі «Бригідки» більшовицькими чекістами при їхній втечі з міста Львова.Наталка (1922 р. н.) навчалась у гімназії сестер-василіянок і у гімназії «Рідної школи» ім. Кокорудзів на вул. Гіпсовій.8 вересня 1940 р. була арештована органами НКВД. Судили її на відомому львівському процесі 59 членів ОУН у січні 1941 р., під час якого 41 особу було засуджено до смерті, а 18 – на 10 років таборів. Після відбуття 5-тирічного ув’язнення була направлена у Казахстан на заслання. У 1948 р. вийшла заміж за балкарця Мустафу Геграєва, народ якого у 1944 р. більшовики виселили до Казахстану. Тут Наталка влаштувалася на роботу й забрала до себе маму, яка мала ще три роки заслання і зовсім не могла ходити. 30 червня 1956 р. мама померла. Згодом до Наталки в Казахстан приїхала дружина Романа з сином Юрком. Через два місяці всі перебралися в Україну. У Львові Наталка закінчила медичне училище, але через постійне переслідування совєтськими поліційними органами змушена була переїхати до Нальчика на Кавказі. У Львів змогла повернутись лише в 1991 р.Роман народився у м. Львові 30 червня 1907 р. Його дитинство пройшло у містечку Краківці Яворівського повіту на Львівщині. У 1914 р. родина Шухевичів переїхала до Кам’янки-Струмилової (нині Кам’янка-Буська), неподалік від Львова. Романові було тоді вже 7 років. Тут він закінчив народну (початкову) школу. На його очах проходила російсько-австрійська (1914-1918) та українсько-польська (1918-1919) війна, що позначилося на дитячій психіці.З 1917 до 1925 рр. Роман навчався у філії Львівської академічної гімназії, яка розміщувалась у Народному домі на вул. Театральній, 22. Його шкільний товариш Лев Ярошинський, який разом з ним навчався у 8 класі гімназії, так характеризує тодішнього учня Романа Шухевича:«Був він щуплим, сухорлявим, зовсім незамітним хлопцем… Але в дуже короткому часі Роман своїми здібностями, своєю вдачею та своєю поведінкою звернув на себе увагу не лише нас, учнів, але й наших професорів… Він усім радо помагав [у навчанні], а робив це в такій субтильній [ввічливій] формі, щоб не показувати своєї вищості над другими, або щоб когось другого не принизити. Він був скромним, але принциповим, працьовитим, дуже обов’язковим і на свій вік серйозним та притім веселої, погідної і лагідної вдачі, завжди приязно успосіблений [налаштований] до своїх товаришів.Був дуже здібним учнем, зокрема в математиці та українській мові… До професорів відносився з пошаною. Виклади усіх професорів слухав уважно, стараючись зрозуміти та запам’ятати все, про що даний професор говорив на лекції… До слів кожного, з ким розмовляв, прислуховувався уважно. Відповідав після зосередженої надуми коротко, чітко, прямо, але чемно, приязно.Був дуже побожним. У церкві під час Богослужби був зосереджено зайнятий відправою. Ніхто ніколи не бачив, щоби він у церкві під час Богослужіння розмовляв з товаришами чи поводився невідповідно. Роман відзначався великим тактом та високою особистою культурою. Вже в 6-й клясі Роман Шухевич став духовним провідником цілої гімназії».[2]Відзначені тут автором споминів прикмети характеру та манера поведінки юного Романа Шухевича не зникли й у зрілому віці, він був таким ціле своє життя. Про це свідчать усі, хто його знав і з ним працював. Роман Шухевич був уроджений лідер, провідницько-командирські риси його характеру проявилися вже в юнацькі роки. Проте він ніколи й ніде свого лідерства нікому не нав’язував і часто виконував скромні організаторські функції, але робив це завжди на високому рівні знавця справи.Під час навчання у гімназії Роман мешкав у Львові, у своєї бабусі Терміни Шухевич, і був під її опікою. У домі була велика бібліотека діда, з книжок якої гімназист Роман доповнював свої шкільні знання. Чоловік бабусі, Романів дідусь, помер 5 квітня 1915 р. Тут у 1921-1922 рр. деякий час квартирував полковник Січових Стрільців Євген Коновалець, тоді Комендант підпільної Української Військової Організації (УВО). 15-тирічний гімназист Роман не раз мав можливість порозмовляти з полковником, а також прислухатися до його бесід із друзями, які бували у нього в гостях.У своїх спогадах професор Степан Шах, гімназійний викладач класичних мов (латинської і грецької), який також тоді мешкав з полк. Євгеном Коновальцем у пані Терміни, так пише про взаємини між тодішнім комендантом УВО і майбутнім командиром УПА: «Це відношення не було формальне, законспіроване, а особисте, насичене сердечністю, що з’явилася між обома ще на Собіщині, 7, коли то учень Ромко Шухевич з полк. Є. Коновальцем розмови вів, з ним на прогулянки на поблизький «Кайзервальд» (парк) виходив, а Євген Коновалець умів своєю індивідуальністю приковувати молодих людей до себе».[3]Зустрічі гімназиста Романа із загальновідомим тоді командиром Січових Стрільців мали, без сумніву, великий вплив на формування свідомості й характеру майбутнього бойовика-революціонера УВО та ОУН.Закінчив Роман Шухевич гімназійне навчання й склав матуральні екзамени (іспит зрілості) в 1925 р. У вересні 1926 р. він вступив до Львівської політехніки на дорожньо-мостовий відділ (факультет). У червні 1934 р. закінчив університетські студії зі званням інженера.У 1928-29 рр. Роман Шухевич відбував військову службу в польській армії. Як студента, його зразу направили на навчання у старшинську школу підхорунжих, але через деякий час звільнили з причини політичної ненадійності.Далі він продовжував свою військову службу рядовим гарматником в артилерійській частині на Волині.Вищу старшинську військову освіту Роман Шухевич здобув, навчаючись на різних старшинських курсах, вишколах за кордоном та в Україні, а також самостійним студіюванням військової літератури. Він добре володів шаблею і мав диплом пілота безмоторного літання. 
У «ПЛАСТІ» І СПОРТІ
У роки навчання в гімназії та студій у політехніці Роман Шухевич був дуже активним членом пластової організації та різних спортивних товариств, а також навчався музики і співу.Роман Шухевич (третiй злiва) під час водного табору з пластунами куреня «Чрономорцi» бiля с. Монастирок, 1929 р.Ще гімназистом він організував пластовий гурток під назвою «Ясний тризуб», а в старшому віці брав діяльну участь у таких пластових куренях, як «Лісові чорти» та «Чорноморці». Перші влаштовували туристичні походи по Підкарпаттю та по Карпатських горах, а другі надавали перевагу туристському плаванню на човнах по всіх головних ріках Західної України. Життя у «Пласті» дало юному Шухевичу прекрасне знання картознавства та теренознавства, що у військових операціях має першочергове значення. Та найголовніше, що давав «Пласт» своїм членам, – це виховання високої моралі, сильної волі, а передусім – формування активного патріота української нації.Роман Шухевич (другий ряд, третій зліва) під час пластових мандрівок, 1926 р.Улюбленими видами спорту Шухевича були футбол, кошиківка (баскетбол), відбиванка (волейбол), біг, плавання, а також планерний спорт. Роман належав до числа найкращих спортсменів Львова. У 1923 р. на спортивних змаганнях (Запорозьких іграх) він установив рекорд у бігу з перешкодами на 400 метрів та у плаванні на 100 метрів.Роман Шухевич (перший зліва у другому ряді) на пластових змаганняхПоряд зі спортом він займався і захоплювався ще й музикою і співом, опанував гру на фортепіано. Львівську консерваторію закінчив також його молодший брат Юрко. Часто вони виступали в Львівському оперному театрі, де Юрко співав під акомпанемент Романа.Його пластовий друг Володимир Янів (1908-1991), згодом учений, психолог, ректор Українського вільного університету (УВУ) в Мюнхені, так висловлюється про тодішнього пластуна Романа:«Шухевич Роман, чи найкраще Шух, як його звали друзі, був людиною в повнім розумінні того слова: він любив життя й хотів жити; його життєрадісність робила його вічно юним, і він для близьких йому людей залишається назавжди палким юнаком, не глядячи на те, що у вічність відійшов він від нас зрілим чоловіком.Як всесторонній спортовець, мандрівник, турист належав Шухевич до того покоління, яке українській нації подарувала пластова організація й для якої сміх у найтяжчих умовах був законом. Це покоління шукало в життєрадіснім змаганні заправи гарту до боротьби й вчилось бачити життя як вічну велику гру…».[4]Фото зі студентських часів, 1926 р.Таким було тогочасне молоде покоління. Таким був і Роман Шухевич. Люблячи життя, він ненавидів терпіння, в’язницю і смерть. Але, будучи людиною й без краю люблячи життя, він умів перемагати страх смерті. І в цьому справжнє його геройство.

ОДРУЖЕННЯ
Після звільнення з польської армії, ще до закінчення вищих студій, Роман Шухевич у 1930 р. одружується з дочкою пароха с. Оглядів Наталією Березинською. Народилась Наталія 13 березня 1910 р. в с. Липівці Рожнятинського району на Підкарпатті. Середню освіту отримала у Львівській гімназії, яку закінчила в 1928 р. В Оглядові у Романа й Наталії народився 28 березня 1933 р. син Юрко.Після окупації у вересні 1939 р. західних земель України більшовиками, Наталія з сином Юрком, щоб не попасти в тюрму або на заслання, перейшла нелегально кордон і добралась до Кракова, де зустрілась зі своїм чоловіком. Тут 16 жовтня 1940 р. народилася їхня дочка Марійка, яка нині живе у м. Львові.Під час німецько-російської війни у липні 1941 р. пані Наталія перебралася до м. Львова. Тут із двома дітьми, Юрчиком і Марусенькою, жила до арешту більшовиками 17 липня 1945 р. Дітей від неї більшовицька влада забрала й віддала до дитячого будинку в Чорнобилі.

БОЙОВА ДІЯЛЬНІСТЬ (1926-1934)
Роман Шухевич уже в старших класах гімназії мав зв’язки з членами УВО, яка тоді одинока вела революційну боротьбу проти польських окупантів. Після закінчення гімназійного навчання він одразу ж активно включився в її бойову діяльність. Уже в «Пласті» юнак був так добре підготовлений до бойових дій, що Крайова начальна команда УВО доручила йому виконати атентат (замах) на польського шкільного куратора у Львові Станіслава Собінського, який проводив жорстоку шовіністичну, антиукраїнську політику в галузі шкільництва, зокрема полонізацію українських шкіл та української шкільної молоді. 19 жовтня 1926 р. дев’ятнадцятирічний Роман – «Дзвін» разом із добрим своїм другом бойовиком Богданом Підгайним блискуче виконали доручене їм завдання. Поліції не вдалось викрити справжніх учасників цього замаху. Коли ж польський суд засудив за цей атентат зовсім не причетних осіб, Роман Шухевич і Богдан Підгайний просили командування УВО дозволити їм зголоситися й зізнатися у вчиненому атентаті, щоб звільнити невинних осіб, засуджених на довічну тюрму. Командування УВО такого дозволу не могло дати, бо це створювало б для польської влади прецедент на майбутнє. І хоч цей благородний намір Романа Шухевича і Богдана Підгайного не здійснено, він свідчить про їхні високоморальні духовні якості.Наприкінці 1920-х рр. політичне становище у світі та в Україні настільки змінилось, що самої військово-бойової діяльності вже було недостатньо, необхідна була ще й політично-ідеологічна, пропагандистська й виховна діяльність. Тому в кінці січня – на початку лютого 1929 р. створюється Організація Українських Націоналістів (ОУН), в яку влилось УВО як його бойова референтура. Бойовим референтом Крайової екзекутиви ОУН у 1930 р. був призначений Роман Шухевич – «Дзвін». У 1930 р. під його керівництвом відбулись у Галичині саботажні акції: підпали фільварків і господарств польських дідичів (поміщиків) і колоністів, нищення засобів державного зв’язку, напади на поліційні станиці та польські шовіністичні осередки «стшельци». Дуже швидко ці акції набули масового характеру. Вони мали на меті: а) принизити престиж польської держави в очах світової громадськості та показати нестерпні умови життя українців під польською окупацією; б) відстрашити польських колоністів від поселення на українських землях; в) показати українським селянам, хто відбирає у них землю; г) закликати їх до боротьби проти окупантів.Польська влада в паніці застосувала масовий терор – так звану пацифікацію, що сильно вплинуло на революціонізацію українського селянства та поширення ідей українського націоналізму.Саботажні акції, організовані бойовим референтом «Дзвоном», були проведені блискуче. Поліції не вдалось спіймати жодного безпосереднього учасника цих подій.У наступному 1931 р. бойовий референт «Дзвін» організовує цілу серію експропріяційних нападів (так званих «ексів») бойових груп на станиці польської пошти з метою: а) постійно тероризувати польську владу й створювати атмосферу її ненадійності на українських землях; б) показувати, що визвольна боротьба проти окупантів продовжується; в) наносити удари по державних фінансах; д) конфіскувати награбовані в українського населення гроші для потреб революційної національно-визвольної боротьби.Так, у липні 1931 р. в один день боївки ОУН виконали три бойові операції. Під м. Бірчею біля Перемишля напали на поштову криту машину, що везла гроші з Перемишля до м. Бірчі, й конфіскували їх. Напад вчинено під Печеніжином біля м. Коломиї, а також на Банк людови у м. Бориславі, з каси якого забрано всю готівку (понад 20 тис. польських злотих). Через тиждень здійснено з таким же блискучим успіхом наскок на пошту у м. Трускавці й забрано всі гроші. У жодному випадку поліції не вдалося знайти учасників цих нападів. Ці дії підняли авторитет таємної революційної ОУН і засвідчили високі організаційні здібності бойового референта «Дзвона».Найголоснішим бойовим актом ОУН того ж року, організованим безпосередньо бойовим референтом Крайової екзекутиви ОУН другом Шухевичем – «Дзвоном», було вбивство 29 серпня польського посла до сейму Тадеуша Голувки, який був автором надто підступного проекту знищення українського самостійницького руху під замаскованим польсько-українським порозумінням. Його ідея була перетворити українців у «русинів за походженням, поляків за національністю», тобто ліквідувати українців на західно-українських землях як націю.З математичною точністю Шухевич – «Дзвін» організував атентат на поліцейського комісара Чеховського, якого вранці 22 березня 1932 р. на вулиці Львова вбито за катування політичних в’язнів під час допитів та звірське знущання над арештантами. Конспіративний бік замаху також був верхом мистецтва. І лише після ліквідації у 1940 р. Польщі, сам Шухевич у статті «З життя бойовика», надрукованій у газеті «Краківські вісті», розкрив таємниці цієї справи. Але й тоді він не вказав, хто ж такий «Дзвін», який влаштував атентат.«Дзвін» брав також участь у підготовці бойовиків до нападу на пошту в Городку Ягайлонському, що відбувся 30 листопада 1932 р., але загальне керівництво не було в його руках. Через технічні недоробки та погану розвідку два бойовики, Юрко Березинський і Володимир Старик, загинули під час акції, а двох, Василя Біласа (21 р.) і Дмитра Данилишина (24 р.), польський суд засудив на кару смерті, й 23 грудня 1932 р. їх було страчено.Страта польськими катами цих двох юнаків до глибини душі вразила всіх українців. «У цю пору вся українська суспільність плакала. Були відчинені всі церкви Львова, в них горіло світло, люди наповнили церкви вщерть і молилися, а дзвони гули і несли в світ відомість про смерть двох молодих українців, що стратили життя для ліпшого майбутнього рідної країни. У цілій Східній Галичині запанував сум – важкий сум». Такий запис залишив нам оборонець Дмитра Данилишина др. Степан Шухевич, дядько Романа, у своїх спогадах.[5] Та українці не лише плакали. З того часу полум’я революційного вогню охопило всі землі Західної України, у боротьбу включилась молодь Волині та Полісся. У ньому врешті-решт згоріла і вся Польська держава.У 1933 р. Шухевич – «Дзвін» організовує атентат на совєтського консула у Львові як кару за винищування більшовиками українських селян голодом. 21 жовтня 1933 р. бойовик ОУН Микола Лемик пробрався у консульство і вбив спеціального уповноваженого Москви Майлова.Остання бойова дія Шухевича, як бойового референта Крайової екзекутиви ОУН – це підготовка замаху на польського міністра внутрішніх справ Пєрацького, організатора варварської пацифікації – масового нищення українських культурних і господарських установ та прилюдних катувань українського патріотичного населення. Атентат виконав 15 червня 1934 р. у столиці Польщі, Варшаві, бойовик ОУН Гриць Мацейко.Бойові, терористичні акції, що їх іноді застосовували УВО та ОУН, були лише необхідною обороною перед безправ’ям і грубим насильством польської окупаційної влади. Головна ж мета ОУН – організація й підготовка українського народу до здобуття незалежної Української держави.

У КОНЦТАБОРІ ТА У ТЮРМІ (1934-1937)
У своїй нелегальній діяльності Роман Шухевич дуже чітко та вміло дотримувався правил конспірації. Кожний бойовий захід він всебічно обмірковував, тому поліції ніяк не вдавалося зібрати на нього докази для суду. Арештовували його часто, але доказів вини не знаходили й по кількох тижнях чи місяцях змушені були звільняти. У червні 1934 р., у зв’язку з убивством міністра Пєрацького, поліція провела масові арешти серед української патріотичної молоді. Тоді-то, у червні, арештовано й Романа Шухевича та заслано до концентраційного табору у м. Березі Картузькій без жодних доказів його вини.Тюремний табір у Березі Картузькій був організований польським урядом за зразками гітлерівських та московсько-більшовицьких концентраційних таборів. Тут постійне знущання над арештованими – фізичне й моральне – було системою і доведене до тупого садизму. А ув’язнювали в цьому таборі людей, яким не було доказано ніякої вини, без суду, за одним лише підозрінням, що вони можливі вороги Польської держави. Це був глум над усякими міжнародними законами про права людини.Існував цей табір аж до ліквідації Польської держави у вересні 1939 р. У ньому побували майже всі видатні українські національно-культурні діячі й переважно студентська молодь. Про перебування у таборі Романа Шухевича залишив нам свої спомини Володимир Макар, політв’язень Берези Картузької. Він, зокрема, зазначає, що в таборі була створена таємна націоналістична організація взаємодопомоги, яку очолив Роман Шухевич. Це зайвий раз підкреслює великий авторитет Шухевича і його провідницькі риси характеру. Він також відзначає, що в’язні-українці були щиро й глибоко віруючі й практикуючі християни. «Світлим прикладом, – пише він, – може служити славної пам’яті Роман Шухевич, який щоденно гаряче молився і ніколи не розлучався з хрестиком, що висів у нього на шиї».[6]З в’язнів для виконання окремих робіт були створені спеціальні групи мулярів, столярів, кухарів та ін. Роман Шухевич і Панько Романюк були кочегарами, в обов’язок яких входило носити вугілля і взимку розпалювати печі. Автор пише, що кожного ранку вони обидва заходили до кімнати, очищали піч від жужелю й попелу та розпалювали вогонь.«Звичайно, разом з ними заходив до кімнати також поліцай, але все-таки вони могли перекинутись з нами кількома словами та дізнатись про різні новини. Того ранку, про який хочу згадати, Роман Шухевич затримався в нашій кімнаті довше, як звичайно. Ми спільно згадали, що того дня у нас в Україні є надвечір’я Богоявлення (Щедрий вечір), Йордан. І тоді Роман почав наспівувати своїм приємним тенором одну за одною наші чудові щедрівки, починаючи від «Щедрик-щедрик». Ми із запалом підхопили, а при щедрівці «А в Єрусалимі» розгукались-таки добре. Але для поліцаїв це була «мертва година», тому нам ніхто не перешкоджав. Поспівавши, ми почали згадувати старі добрі часи в батьківській хаті та вгадувати, чи скоро повернемось на свята між своїх рідних.Роман Шухевич був оптимістом: «Не журіться! – казав він. – Скоро поїдемо, будемо ще святкувати вдома всі наші свята». І от того ж вечора його викликали з речами до канцелярії, а на другий день, на свято Йордану (19.01.1935 р.), його під конвоєм повезли на слідство до м. Львова. Незабаром повезли по його слідах також Володимира Яніва. Я стрінувся з ними обома, як і з іншими березянами, у львівських Бригидках влітку 1936 р. Але вже Різдво і Йордан 1937 р. Р Шухевич зустрічав на волі».[7]Після перевезення Романа Шухевича з Берези до львівської тюрми його звинувачували в належності до ОУН, а також у тому, що він був членом Крайової екзекутиви, бойовим референтом та заступником Крайового Провідника ОУН Степана Бандери. За це загрожувала смерть або щонайменше довічна тюрма. Судова розправа, відома як процес Степана Бандери, відбувалася у Львові в травні-червні 1936 р. Роман Шухевич був одним з головних звинувачуваних, але завдяки дуже вмілому захисту, що його вів др. Степан Шухевич, дядько Романа, судові не вдалося доказати його вини.Знаючи, одначе, що його таки засудять, він добровільно зізнався, що належав до ОУН і поступив так тому, що «це був наказ мого серця», заявив він. Його засудили на три роки ув’язнення, із зарахуванням слідчого арешту.На підставі проголошеної у 1935 р. амністії Роман Шухевич вийшов 27 січня 1937 р. на волю, пробувши півроку у концтаборі та два роки у тюрмі.У поліцейських документах з того часу зберігся такий опис його особи: зріст 168 см, блондин, очі голубі (небесні), чоло високе, похилене назад, виголений, обличчя продовгувате, риси обличчя гострі, щупла будова тіла, голова похилена праворуч, вбраний у попелясте вбрання сивого кольору. Є ще й така примітка поліцейського агента: «Я певний, що Роман Шухевич був про кожний злочин ОУН на терені Львова докладно заінтересований, бо завжди перед черговими виступами ОУН на пару днів перед тим приїздив до Оглядова. У вище згаданий день, 30 листопада ц.р. (1932 р., день нападу на пошту в Городку Ягайлонському), виїхав раннім поїздом, що прибуває до Радехова об 11.30. «Тому немає чого дивуватися, що Роман Шухевич в день убивства комісара Чеховського прибув до Оглядова й був тут цілий тиждень».Після звільнення з тюрми у 1937 р. Роман Шухевич жив з родиною у Львові й працював у рекламній установі «Фама», яку зорганізував спільно з інженером Богданом Чайківським. Це була одна з форм маскування його нелегальної діяльності в ОУН.

У КАРПАТСЬКІЙ УКРАЇНІ (1939 р.)
Йшов трагічний для українців 1938 рік. У м. Роттердамі в Голландії московсько– більшовицький агент Судоплатов 23 травня убив Голову Проводу ОУН полк. Євгена Коновальця. Гітлерівська Німеччина окупувала Чехословаччину. На Закарпатті постала незалежна Карпатсько-Українська держава. Сильно зріс національно-визвольний рух на західноукраїнських землях. Але й почастішали напади польських шовіністичних боївок на українські установи у Львові та в інших містах Галичини. У той час Роман Шухевич спільно з Ярославом Гайвасом організовує відділи самооборони, які розгромили польські антиукраїнські боївки і відбили в них охоту нападати на українців. Він також організовує у Львові фінансову допомогу для уряду Карпатської України, висилає туди членів ОУН для праці в Карпатській Січі.Наприкінці грудня 1938 р. Роман Шухевич разом зі своїм бойовим другом Юрком Лопатинським нелегально переходять польський кордон на околиці м. Криниці та через м. Братиславу в Словаччині добираються на Різдво 1939 р. до столиці Карпатської України м. Хуста. Тут він разом з провідними членами ОУН створює Генеральний штаб національної оборони Карпатської України у такому складі: полк. Колодзінський Михайло – «Гузар», шеф штабу, та одинадцять його членів, у тому числі поручник Роман Шухевич – «Щука Борис». В обов’язки поручника «Щуки» входили справи поповнення Січі кадрами, організація фінансової допомоги та зв’язку. Під час нападу мадярської армії на Карпатську Україну «Щука» бере активну участь у боях за оборону столиці – міста Хуста, і лише чудо спасає поручника від неминучої смерті.Після окупації Карпатської України у березні 1939 р. угорцями Роман Шухевич через Румунію і Югославію дістався до Австрії, де зустрівся з членами Проводу ОУН, яким доповів про свою діяльність у Карпатській Україні.Вертатись у Галичину й жити там легально він уже не міг, бо був повністю розконспірований й зразу ж потрапив би до тюрми. Провід ОУН доручив йому справи зв’язків з Краєм (ЗУЗ) і, зокрема, конспіративний зв’язковий пункт у м. Гданську.

НАПАД ГІТЛЕРА І СТАЛІНА НА ПОЛЬЩУ (вересень 1939 р.)
Німецько-польська війна у вересні 1939 р., ліквідація Польської держави, окупація Західно-Українських Земель (ЗУЗ) Совєтською Росією і звільнення з польських тюрем багатьох членів ОУН, в тому числі керівних, створили в Україні цілком іншу політичну ситуацію, що вимагала зовсім нових форм боротьби за державну незалежність. У ЗУЗ всі легальні українські політичні партії припинили свою діяльність. Залишилась єдина ОУН, перед якою відкрились можливості поширити свою революційну діяльність на всі області України. Також необхідно було переглянути становище ОУН у відношенні до Німеччини, яка цілком ігнорувала прагнення українського народу до державної незалежності.Саме з цих головних питань між Проводом ОУН в Україні й Проводом Українських Націоналістів (ПУН) за кордоном, що його тоді очолював полк. Андрій Мельник, не було єдиного, узгодженого погляду. Ця різниця в думках щодо нової тактики ОУН після довгих переговорів призвела до розколу Організації на дві: ОУН під керівництвом полковника Андрія Мельника та ОУН під проводом Степана Бандери. Остаточно цей поділ був оформлений на конференції керівних кадрів ОУН, що відбулася у Кракові 10 лютого 1940 р., де було створено революційний Провід ОУН під керівництвом Степана Бандери. Роман Шухевич увійшов до складу членів революційного Проводу й був призначений Крайовим Провідником ОУН на Західно-Окраїнних Українських Землях, що входили до Генерального Губернаторства Німеччини. Усі справи зв’язків з Краєм він передав своєму заступникові Василеві Куку – «Юркові Лемішу».За відносно короткий час ОУН під керівництвом Шухевича встигла різко підняти національну свідомість українського населення на цих землях та створити міцну базу для допомоги ОУН у Краю. Особливу увагу він приділяв військовим вишколам членів ОУН. З наближенням німецько-совєтської війни Шухевич відійшов від організаційно-політичної діяльності і з 1941 р. зайнявся переважно військовими справами. У Головному військовому штабі ОУН він керував підготовкою і вишколом кадрів. Під його керівництвом діяв ряд вищих військових курсів, на яких готувалися командири для майбутнього українського війська. Брав активну участь у нарадах II Великого збору ОУН, що відбувся у квітні 1941 р.

УКРАЇНСЬКИЙ ЛЕГІОН (квітень 1941 р. – грудень 1942 р.)
Весною 1941 р. з наближенням німецько-російської війни Проводові ОУН вдалось домовитися з верховним німецьким командуванням про вишкіл української військової частини – Українського легіону. Легіон мав воювати на українській території проти московсько-більшовицьких окупантів за відбудову Української держави. Роман Шухевич добровільно погодився очолити його з розрахунком, що у майбутньому легіон зможе стати базою для формування нормальної української армії.У квітні легіон (курінь) був уже укомплектований, нараховував 330 осіб і поділявся на 3 сотні, озброєння мав як у піхотних частинах. Популярні назви легіону – «Нахтіґаль» («Соловій»), Дружини Українських Націоналістів (ДУН).У травні 1941 р. на території Австрії був сформований ще один такий легіон (курінь) під кодовою назвою «Роланд» або «Південний». Командиром куреня став майор Євген Побігущий, колишній офіцер польської армії. Нараховував курінь біля 280 осіб, складався переважно зі студентів австрійських університетів та вищих закладів і діяв на Буковині та на півдні України.Після інтенсивного вишколу курінь «Нахтіґаль» 18 червня 1941 р. від’їхав до Ряшева, а вранці 30 червня прибув до Львова. Якраз того ж дня ввечері у Львові на Народних Зборах було проголошено відновлення Української держави. Головою Державного Правління (уряду) призначено Ярослава Стецька.Німецький уряд поставився дуже ворожо до Акта відновлення Української держави й наказав арештувати Голову Проводу ОУН Степана Бандеру та Голову Державного Правління Ярослава Стецька. У зв’язку з цим легіон, який на той час перебував в околицях Винниці, відмовився від подальшої служби в німецькій армії. У серпні 1941 р. ці два легіони знято з фронту, інтерновано й відправлено до Німеччини. Тут їх реорганізовано в охоронний батальйон № 201, і за індивідуальним договором-контрактом вояки змушені були погодитися ще на один рік служби. 16 березня 1942 р. цей батальйон направили в Білорусь, в околиці м. Боровки, для охорони військових об’єктів та боротьби проти совєтських партизанів. Після року служби усі вояки легіону відмовились продовжувати службу, і 6 січня 1943 р. їх відправили під охороною до Львова, куди вони приїхали 8 січня 1943 р. на другий день Різдвяних свят.

ЗНОВУ В ПІДПІЛЛІ (1943 р.)
Роман Шухевич, добре знаючи, що всіх старшин арештують, обманув пильність німецької охорони й непомітно зник. Ще встиг зайти до своєї хати й уже з порога сказав дружині: «Я прийшов на п’ять хвилин. Нас привезли до Львова, щоб замкнути у тюрму на вул. Лонцького. До них (німців) я більше не повернусь». З того часу і до самої смерті він був у підпіллі.Через деякий час з’явилася німецька поліція, зробила обшук, а в лютому 1943 р. арештувала дружину Романа як зарученицю, щоб зголосився до них Роман. Коли ж втратили надію на його появу, жінку у квітні звільнили з тюрми.Пані Наталія іноді таємно зустрічалась зі своїм чоловіком Романом. Одного разу на такій зустрічі він сказав: «Ти знаєш, як я тебе люблю. Але Україну – ще більше!»«Після того ми вже більше не зустрічались».[8]

ГОЛОВНИЙ КОМАНДИР УПА (1943-1950)
Із січня 1943 р. Роман Шухевич розпочав новий і найвідповідальніший етап своєї діяльності: став Провідником і Командиром національно-визвольної боротьби проти німецьких і московських поневолювачів України. Після втечі від німецької варти він швидко зв’язався з Проводом ОУН і зразу ж включився у боротьбу, очоливши військову референтуру. У травні став членом Бюро Проводу ОУН, згодом – Головою, а у серпні 1943 р. на III Надзвичайному великому зборі ОУН одноголосно обраний Головою Бюро Проводу ОУН і призначений Головним Командиром УПА. Серед провідних кадрів ОУН та командного складу УПА Роман Шухевич – «Тарас Чупринка» мав надзвичайно високий авторитет, і обрання його на найвищі керівні посади в ОУН та УПА було сприйняте усіма учасниками визвольної боротьби зі щирим схваленням і великою довірою до його особи.Слід відзначити, що саме за його керівництва ОУН вдосконалила свою організаційну структуру. Рішуче відкинула принцип вождівства, що негативно позначився на діяльності Організації та був причиною частих внутрішніх конфліктів. Становище вождя в ОУН, який за свою діяльність і рішення відповідав перед «Богом, Нацією і власним сумлінням», скасовано, замість нього впроваджено виборне трьохчленне Бюро (тріумвірат), відповідальне перед Проводом ОУН. Головні постанови й рішення Бюро та Проводу приймались після їх спільного узгодження. При формуванні Бюро враховувався територіальний принцип, а також представництво у ньому ЗУЗ, ПЗУЗ та ОСУЗ. Усі ці демократичні принципи керівництва Організацією зміцнили й значно підняли дисципліну виконання наказів Проводу ОУН.За керівництва Шухевича – «Чупринки» відбулася й дальша позитивна еволюція ідейно-програмних засад ОУН, що відображено в Постановах III Великого збору ОУН. Тут підкреслено, що ОУН рішуче бореться проти всіх видів тоталітарних систем, зокрема проти німецького націонал-соціалізму (гітлеризму) та фашизму й проти московсько-совєтського більшовизму; що ОУН за побудову демократичного державного порядку в Українській державі та проти офіційного нагадування суспільству світоглядових доктрин і догм; що ОУН бореться за Українську Самостійну Соборну Державу й за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній самостійній державі; що ОУН проти імперіалістів та імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно й політично та визискує економічно інші народи. Тому ОУН і проти німецької «Нової Європи», і проти Російської імперії СССР. Така генеральна політична лінія Організації сприяла поширенню ідей національно-визвольної боротьби на всю територію Совєтського Союзу. Гасло: «Воля народам, воля людині!» – стало не лише популярним, а й мобілізуючою силою для усіх поневолених імперіалістами народів.У результаті до лав УПА вступило багато неукраїнців, а то й цілі відділи військових формацій, скомплектованих німцями з поневолених народів Кавказу й Середньої Азії для боротьби проти повстанського руху в Україні. Усе це зумовило потребу в скликанні спеціальної Конференції поневолених народів сходу Європи й Азії, що відбулась у листопаді 1943 р. у с. Будераж на Рівненщині, для вироблення чіткого й узгодженого плану боротьби проти спільних окупантів. У Конференції активну участь брав і Головний Командир УПА «Тарас Чупринка», але з конспіративних причин не виступав.З метою об’єднання всіх національно-державницьких сил українського народу в боротьбі за незалежність України, в липні 1944 р. з ініціативи ОУН і УПА та особисто Романа Шухевича скликано Великі збори, на які прибули представники діючих в Україні політичних організацій. У результаті нарад створено Українську Головну Визвольну Раду, яка стала верховним органом українського народу в його визвольній боротьбі. УГВР була найвищою законодавчою владою в час боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу.Виконавчим органом УГВР став Генеральний Секретаріат, Головою якого обрано Романа Шухевича – «Лозовського». Його ж затверджено на посаді секретаря військових справ і Головним Командиром УПА.Проведені за керівництва Романа Шухевича організаційні та політично-програмні зміни значно зміцнили Організацію й уможливили успішно продовжувати боротьбу майже до кінця 1950-х рр.Роман Шухевич – «Тур», «Лозовський», генерал «Тарас Чупринка» своєю многогранною і багаторічною революційною діяльністю засвідчив не лише свою велику любов до українського народу, безмежну відданість святій справі визволення України й здобуття самостійної Української держави, а й непересічний талант розумного політика і здібного військового командира.Роман Шухевич – одна з найвидатніших постатей національно-визвольної боротьби 1930–40-х рр., символ героїчної боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу.

ГОЛОВНИЙ КОМАНДИР УПА, ГЕНЕРАЛ-ХОРУНЖИЙ РОМАН ШУХЕВИЧ (Спогад)
З 1943 р. і аж до своєї смерті Роман Шухевич очолював небувалу досі в історії України як за розмірами, так і за масовим героїзмом національно-визвольну боротьбу українців. Він мужньо боровся проти всіх окупантів України: польських, мадярських, німецьких, московських. Завжди перший був там, де найважче, найнебезпечніше. Йшов у передніх бойових лавах і героїчно загинув, як і десятки тисяч революціонерів і повстанців, у нерівному бою зі спецгрупою військ московсько-більшовицьких поневолювачів.Про Романа Шухевича – генерал-хорунжого «Тараса Чупринку», легендарного повстанського командира, про його революційну, повстанську та політичну діяльність написано вже чимало. Та скільки не писатимуть про нього, ніколи не буде забагато. Він – уособлення героїчної боротьби українського народу, його безмежного прагнення до Волі, до незалежного державного життя. Він – наша Слава, наша Гордість. Писати про таку людину легко й водночас вельми важко. Легко, бо нічого не треба вигадувати, прикрашати, додавати. Пиши, що бачив, чув, пиши так, як насправді було. А важко, бо усвідомлюєш велику відповідальність за кожне написане слово перед Людиною, яка відійшла у вічність і вже не може його спростувати, ні з ним погоджуватися, ні заперечувати.Свій коротенький спогад обмежу подіями, про які досі нічого не сказано або сказано мало чи не зовсім так, як було насправді. Ім’я Романа Шухевича мені, як і тодішній молоді, було відоме ще з часу його діяльності у «Пласті», серед студентства та з преси, у якій згадувалось його ім’я у зв’язку з політичними процесами у Львові. Серед української інтелігенції родина Шухевичів була знана здавна, а у 1920–30-х рр. дуже популярним стало ім’я Степана Шухевича – дядька Романа, автора спогадів про Українську Галицьку Армію (УГА), відомого оборонця членів УВО і ОУН на судових процесах. Др. Степан Шухевич також обороняв мене і мого брата Ілярія, звинувачених польським судом в організації саботажницьких акцій на Золочівщиніу 1934 р.Особисто познайомився я з Романом Шухевичем восени 1939 р. у Кракові, в бюро полк. Романа Сушка на вул. Зеленій, де тоді знаходилась також неофіційна канцелярія Крайової ОУН. У той час за дорученням Проводу ОУН на Українських Землях організував нелегальні переходи кур’єрів в Україну через німецько-совєтський кордон, приймав звіти від членів Організації, які прибували з України, й підтримував із ними зв’язок. Роман Шухевич був у 1939 р. референтом зв’язку у Проводі Українських Націоналістів (ПУН), який очолював полк. Андрій Мельник. Оскільки характер нашої діяльності був дуже близький, то доцільно було об’єднатися в одній референтурі зв’язку. І я став його заступником.З окупацією Західно-Українських Земель більшовиками всю систему зв’язку з Краєм треба було створювати заново. Зі старих зв’язків залишився діючим лише один пункт зв’язку у м. Гуменному для переправки підпільників через Словаччину на Закарпаття. Тепер ми вже спільно обдумували й налагоджували різні форми зв’язку з Україною вздовж усього німецько-совєтського та мадярсько-совєтського кордонів. Найскладнішою справою був підбір для цієї праці відповідних осіб. Це повинні були бути особливо вірні члени Організації, не розконспіровані, бойові й водночас обережні – одне слово, добрі конспіратори. Відносно швидко зв’язок зорганізовано, підібрано й вишколено потрібну кількість прекрасних кур’єрів, які неодноразово переходили кордони, переносили пошту й нелегальну літературу та перепроваджували підпільників.У цій спільній праці особливо чітко проявлялись такі риси характеру Романа Шухевича, як всебічне, докладне обдумування кожної справи, детальна перевірка виконання наказу чи доручення і, зокрема, вимога точного звіту про видатки з отриманих на організаційні цілі грошей. Не любив марнослів’я, цінив у людях діловитість та бойову мужність.Недовго тривала наша спільна праця. Невдовзі він відійшов від справ зв’язку з Україною, передавши їх мені, а сам у 1940 р. очолив Провід ОУН на Західно-Окраїнних Українських Землях, або, як у той час звикли називати, Закерзонні, до яких входили Підляшшя, Холмщина, Надсяння та Лемківщина. Під його керівництвом на базі членів ОУН, які повиходили з тюрем та прибули із західних областей, окупованих більшовиками, за короткий період була створена міцна організаційна мережа на всіх цих землях. Треба мати на увазі, що національна свідомість корінного українського населення була тут невисока внаслідок тривалої антиукраїнської колонізаційної політики польського уряду. Німецька влада також вороже ставилась до національного відродження українського населення і не дозволяла створювати політичні партії та організації. Тому діяльність ОУН була нелегальною і проводилась під прикриттям різних культурно-освітніх або економічних товариств.Створена у 1940-1941 рр. на цих землях мережа ОУН стала згодом базою для підготовки революційних кадрів для підпілля в Україні, а з настанням німецько-совєтської війни з цих теренів вирушило в похід на Україну приблизно 5–6 тисяч членів і прихильників ОУН, зорганізованих у три похідні групи: Північну, Середню і Південну. Звідси, із Західних Окраїнних Українських Земель, ідеї українського націоналізму, ідеї боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу рознеслися по всіх просторах нашої України.У 1940 р. тактичні, стратегічні та персональні розбіжності всередині організації так загострилися, що призвели до її розколу на дві ОУН. Одна була під проводом Степана Бандери, друга – Андрія Мельника. Роман Шухевич добре усвідомлював весь трагізм цього розколу й робив усе від нього залежне, щоб цьому запобігти. Коли розкол настав, Шухевич хоч і приєднався до групи прихильників Бандери, активної участі у політично-організаційних суперечках не брав. Головну причину конфлікту вбачав в особі Мельника, у його політичній короткозорості, тупій впертості, нереволюційності. У розмові на цю тему одного разу він мені сказав: «Мав я довшу розмову з полковником Мельником, доповідав йому про політичне становище в Україні, про організаційні справи, висловлював про ці справи свої думки, проекти їх вирішень. Мельник увесь час уважно слухав, мовчав, і мені здавалось, що він розумна людина, справжній політичний лідер, вождь. Але коли він заговорив, я переконався, що марно тратив час: він нічого з моєї мови не зрозумів».Розкол Організації, боротьба між двома її частинами була одною з причин, чому Роман Шухевич відійшов від керівництва ОУН на Закерзонні і всю свою енергію скерував на військові справи, на вишкіл військових кадрів. Ці проблеми завжди цікавили Романа Шухевича і постійно були в центрі його уваги. Він був твердо переконаний, що долю нашого визволення, долю побудови нашої держави вирішить тільки сильна українська армія. Іншим ділянкам революційної діяльності (ідеологія, пропаганда) він також надавав великого значення, але вважав їх другорядними чинниками, не головними. «Буде українська армія – буде Україна», – часто нам говорив. І у цьому я був з ним цілком згідний. Бо лише тоді, коли будуть борці, готові за Українську державу воювати і її обороняти, буде вільно жити й процвітати українська нація.З ініціативи Шухевича й за його інструкціями були створені під старшинські й старшинські (офіцерські) школи та курси, де всі члени Організації проходили обов’язковий військовий вишкіл. На особливу увагу заслуговують організовані ним курси штабних старшин у Кракові. Це була дуже своєрідна, у жодних арміях не практикована школа військової самопідготовки й самовдосконалення. Тут викладачі одночасно були слухачами, й навпаки, слухачі – викладачами. З предмету, хто його знав найкраще, той був викладачем, а з інших предметів – слухачем. Шухевич читав лекції і вів практичні заняття з теренознавства, зокрема орієнтації на місцевості вночі. Курсанти тут знайомились з історією воєн, окремих битв, з військовою стратегією і тактикою, з німецькими й совєтськими воєнними статутами, найцікавішими військовими відкриттями тощо.Настрій курсантів був діловий і разом з тим дружній, інколи й веселий. Кожен старався якнайбільше навчитись, пізнати, засвоїти. Характерною прикметою Романа Шухевича була його скромність, він ні в чому не показував своєї вищості над іншими, не хвалився своїми бойовими вчинками в минулому. Був такий, як усі, і в той же час трохи не такий. Виділявся своєю силою волі, сконцентрованістю думки та цілеспрямованою енергією. На вечорах, що їх курсанти інколи влаштовували, був дуже цікавим розповідачем. Любив згадувати про свої юнацькі пригоди. Спонукав інших розповідати про те, що у їх новому житті було найцікавіше чи найсмішніше. Коли було в хаті піаніно, він міг заграти на ньому якусь популярну народну чи стрілецьку пісню.З пісенно-композиторського доробку Романа Шухевича варто згадати про улюблену маршову пісню Українського легіону «Марширують добровольці». Слова й мелодію цієї пісні він склав спільно з Юрком Лопатинським у 1941 р., коли керував Українським легіоном. Розповів мені про це учасник цього легіону чотовий Мирослав Кальба, автор пісні Дружини Українських Націоналістів (ДУН).Ось її текст:
Марширують добровольці, Як колись ішли стрільці, Сяють їх шоломи в сонці, Грає усміх на лиці. 
Хто живий, хто живий, В ряд ставай, в ряд ставай, Визволяти рідний край! 
Вже не буде ворог лютий Розпинати на хресті батьків. Ні! Не влиє він отрути В чисті душі юнаків. 
Хто живий, хто живий, В ряд ставай, в ряд ставай, Визволяти рідний край!
З тодішніх друзів Шухевича найбільше виділявся його ровесник і шкільний товариш Юрко Лопатинський – «Калина», який за характером був майже цілковитою протилежністю Романові. Душевно прекрасна людина, добродушна, бойова, але на все дивився він зі смішного боку. Часто навіть у найсерйознішому, трагічному умів знаходити комічне.Саме він на початку 1945 р. прибув в Україну до Головного Командира УПА ген. «Тараса Чупринки» як кур’єр із поштою від Закордонного Представництва УГВР та членів ОУН, а в 1946 р. провів успішні переговори з польською підпільною організацією Армія Крайова (АК) у справі перемир’я.З краківського періоду варто ще й згадати про те, що багато членів ОУН ретельно опановували шоферську справу. На одних таких курсах навчався і я з Романом Шухевичем, інколи в одній машині з інструктором виїздили за місто й там навчались управляти кермом автомашини. Тоді Роман Шухевич вже добре керував машиною і був з цього виразно вдоволений.Йшов 1941 рік. Сумнівів щодо виникнення німецько-совєтської війни у нас майже не було. Військова підготовка членів Організації стала першою необхідністю. Тому Провід ОУН Бандери вступив у переговори з представником німецького Вищого командування Збройних сил (OKW) про військову підготовку членів та прихильників ОУН. Німецьке військове командування погодилось на вишкіл такої військової частини, батальйону або, як тоді його звали, легіону. Очолив легіон Роман Шухевич, який мав тоді чин сотника. Це була українська формація. Вояки присягали на вірність Україні й зобов’язувались воювати проти московсько-більшовицьких окупантів України за відновлення Української держави. У поході на схід легіон дійшов лише до Вінниці. Після того, як німецький уряд вороже поставився до Акта відновлення Української державності, проголошеного у Львові ЗО червня 1941 р., та після арешту Провідника ОУН Степана Бандери, Голови Державного Правління Ярослава Стецька і провідних членів Організації, легіон відмовився від участі у війні спільно з німцями. Тому у серпні 1941 р. його знято з фронтової лінії, відправлено в глиб Німеччини і як військову частину розформовано. Щоб не потрапити до концтабору, члени легіону погодились підписати індивідуальні договори на однорічну службу у відділах боротьби з московсько-більшовицькими партизанами на території Білорусії.На початку січня 1943 р. Роман Шухевич, щоб не попасти в німецьку тюрму, таємно перейшов у підпілля. Разом з ним перейшли в підпілля і вступили в ряди УПА інші старшини легіону і майже всі підстаршини та вояки, що дуже зміцнило сили повстанських загонів УПА. З 1943 р. починається новий і найважливіший етап революційної діяльності Романа Шухевича, що увійде в історію як національно– визвольна боротьба під керівництвом генерал-хорунжого Романа Шухевича.З переходом у підпілля Роман Шухевич відразу стає членом Проводу ОУН і активно включається у революційно-повстанську боротьбу. Становище визвольного руху у 1943 р. було надзвичайно складне. Усе ясніше ставало, що Німеччина війну програє, а на Україні відновиться московсько-більшовицька окупація. У зв’язку з цим необхідно було цілковито перебудувати дотеперішню діяльність ОУН, УПА та їхніх допоміжних служб, пристосувавши визвольну боротьбу до нових умов.На той час ОУН поширила підпільну мережу на всі українські землі, в її рядах було вже багато осіб зі східних та південних областей України, вона зросла кількісно й якісно. Майже вся лісова смуга України, зокрема Полісся і Карпати, були опановані повстанськими загонами УПА й творили своєрідні повстанські республіки. Однією з ключових проблем повстанської боротьби була справа переведення багатотисячних відділів УПА в тили совєтської армії, для чого необхідно було пробратися через два фронти: німецький та совєтський. Частину кадрів потрібно було відправити в країни Західної Європи для пропаганди й поширення інформації про нашу боротьбу. Було ще й багато інших проблем, які вимагали негайних рішень. Збирати усіх членів Проводу для нарад було важко у зв’язку з фронтовими діями та вимогами конспірації.Також назріла потреба замінити тимчасове становище виконуючого обов’язки Провідника ОУН відповідним постійним керівництвом. Усе це зумовило те, що весною 1943 р. на розширеній нараді Проводу ОУН посаду Провідника ОУН замінено тричленним Бюро Проводу ОУН у складі Миколи Лебедя, Романа Шухевича і Дмитра Маївського. Після відмови М. Лебедя входити до складу членів Бюро на його місце було обрано Зеновія Матлу. Таку форму керівництва згодом узаконив III Надзвичайний великий збір ОУН, що відбувся у серпні 1943 р. На ньому Головою Бюро Проводу одноголосно обрано Романа Шухевича, а членами – Дмитра Маївського і Ростислава Волошина.Роман Шухевич справді-таки був єдиною особою, хто міг це відповідальне становище зайняти. У нього були і ясність думки, і тверда віра у визвольну справу, і рішучість у діях і, врешті, моральна чесність та правдивість у словах і ділах – прикмети, які завжди характеризують справжніх лідерів-провідників. Саме таким і був Роман Шухевич. Тому зрозумілим і цілком закономірним було те, що у липні 1944 р. його було обрано Головою Генерального Секретаріату УГВР та призначено Головним Командиром УПА.Проводові ОУН були тоді підзвітні чотири проводи земель: Західно-Українських (ЗУЗ) – очолював Роман Кравчук, Північно-Західних (ПЗУЗ) – Дмитро Клячківський, Південно-Східних (ПдСУЗ) – Василь Кук та Західно-Окраїнних Земель (Закерзоння) – Ярослав Старух. Усі провідники Земель входили до складу Проводу ОУН, були його членами. У відповідності до організаційної структури ОУН була створена структура УПА. УПА – Захід – командир полку Василь Сидор – «Шелест», УПА – Північ – командир полку Дмитро Клячківський – «Клим Савур», УПА – Південь – командир полку Василь Кук – «Коваль»; відділи УПА на Закерзонні очолював сотник Мирослав Онишкевич – «Орест». Найвищим керівним органом національно-визвольної боротьби з липня 1944 р. була Українська Визвольна Рада (УГВР), очолена Президентом Кирилом Осьмаком. УГВР об’єднувала всі діючі тоді партії, політичні організації та окремих політичних діячів.Великою заслугою Романа Шухевича був особистий вклад у справу консолідації усіх національно-визвольних сил у боротьбі проти московсько-більшовицьких поневолювачів України та поширення цієї боротьби поза межі нашого краю.Результатом цих зусиль було скликання з ініціативи ОУН і УПА у листопаді 1943 р. Конференції поневолених народів сходу Європи та Азії, у якій взяло участь 39 делегатів від 13 народів.Воєнні фронти все далі й далі відкочувались на захід. У жовтні 1944 р. вся територія України була окупована московською армією. Відділи УПА, вміло маневруючи, зуміли без великих втрат пробитися крізь фронти і відновити свою бойову діяльність. Влада окупантів у той час обмежувалась переважно великими містами, де квартирували більші військові гарнізони. Спроби розгромити повстанські з’єднання за допомогою совєтських фронтових частин успіхом не увінчались. Уся територія ЗУЗ, ПЗУЗ та прилеглих до них східних областей контролювалася УПА, і панували тут її закони.У травні 1945 р. Друга світова війна закінчилась, але не для українського народу. На Україні війна тривала далі ще протягом десяти років.На придушення визвольних змагань українського народу московські поневолювачі кинули всю міць свого колосального карально-терористичного апарату. У цій війні проти України їм активно допомагали ще й їхні лакеї-сателіти: польські, мадярські, чеські. Західні ж демократи преспокійно споглядали, як на їхніх очах відбувалося нищення українського народу, й мовчали, вдаючи, що не бачать. І лише після того, як окремі рейдуючі відділи УПА пробились у 1947 р. з боями на Захід, тоді щойно заговорили, та й то дуже несміливо, що на Україні ведеться боротьба проти московських поневолювачів, що УПА не фікція, що вона таки існує і бореться за незалежність Української держави.Ставлення західних держав до української визвольної боротьби було тоді нейтральне або виразно неприхильне. Це й зрозуміло: вони в союзі з Совєтською Росією воювали проти Німеччини, перемогли й спільно встановлювали порядки у світі. У їхніх планах місця для незалежної Української держави не було. Розраховувати на їхню допомогу, хоча б політичну чи моральну, не було найменших підстав. Уся надія була тільки на власні сили свого народу. Керувати визвольною боротьбою у таких несприятливих міжнародних обставинах було надвичайно важко. Від керівництва вимагалась надлюдська напруга сили волі та прямо-таки фанатична віра в необхідність боротьби й неминучість великих жертв. І така віра й воля були і у Романа Шухевича, і в членів Проводу ОУН, і в командирів УПА, і в усіх революціонерів та повстанців. Лише цим можна пояснити таку тривалу боротьбу і такий масовий героїзм українського народу.Писати про діяльність Романа Шухевича у тих роках – це писати історію визвольної боротьби того часу. Тому обмежусь лише коротенькою розповіддю про окремі фрагменти з тогочасної його підпільного життя.Роман Шухевич очолював увесь визвольний рух, усі його структури: ОУН, УПА, Секретаріат УГВР Бюро Проводу в Україні після трагічної загибелі двох його членів – Ростислава Волошина у серпні 1944 р. та Дмитра Маївського в грудні 1945 р. – не відновлено. Не було в цьому необхідності, бо всіма важливими справами займався Провід ОУН. Лише навесні 1947 р. на пропозицію Романа Шухевича мене обрано його заступником. З метою оперативного вирішення організаційних питань ми домовилися, що він буде безпосередньо керувати справами Західних Країв (Карпатський, Львівський і Закерзоння), а я – Східних країв (ПЗУЗ, Поділля, східні області). Провід ОУН кожного року регулярно проводив свої наради. Після докладного й всебічного аналізу внутрішньо-організаційних справ, міжнародного політичного становища й політичної ситуації в Україні та в Совєтському Союзі складались відповідні інструкції для усіх структур визвольного руху.Роман Шухевич як Провідник ОУН і Командир ніколи не нав’язував своїх думок іншим, уважно вислуховував членів Проводу, і після обговорення приймались узгоджені постанови й рішення. Інструкції завжди ясно вказували основну мету, але не обмежували творчої ініціативи під час їх виконання. Крім особистих зустрічей із членами Проводу ОУН та командирами УПА, Роман Шухевич підтримував з ними зв’язок також через підпільну пошту. За весь час його керівництва діяльність Проводу була дуже плідна, всі члени Проводу злагоджено між собою співпрацювали, і жодних конфліктних ситуацій між ними не виникало.Життя Романа Шухевича було таке ж, як і в усіх революціонерів-підпільників. Зі всіх боків чекала на них смерть, і постійно треба було бути готовим до бою. Його бойова охорона, в залежності від потреб безпеки, нараховувала від 5 до 20 осіб, включаючи зв’язкових та кур’єрів. На постої в лісі у вільний час любив грати в шахи. Шахіст був добрий, і рідко вдавалось мені виграти в нього партію. Кожну свою перемогу супроводжував висловом Франка: «Жеб так гордо не ревів».Любив розповідати цікаві історії й слухати розповіді інших. Не палив, але запальничку завжди мав із собою, щоб у потребі засвітити та прочитати в темряві «грипс» (підпільну записку). Любив співати, жартувати, задавати стрільцям дитячі загадки. Одне слово, в його товаристві всі почували себе вільно, приязно. Був глибоко віруючий, але цього не демонстрував і толерантно ставився до всіх українських вірувань і церков, а також до невіруючих. На шиї носив християнський медальйон і ніколи з ним не розлучався. Глибоко переживав за долю своєї родини, за сина Юрка, дочку Марусю, за дружину Наталку.Роман Шухевич та Зіновій Тершаковець, провідник Львівського краю ОУНЩоб бути в курсі світової політики, регулярно прослуховував закордонні радіопередачі. Добре володів німецькою мовою, а в підпіллі вивчив ще й англійську. Постійно поглиблював свої знання, зокрема уважно прочитував марксистську літературу.Притаманна йому була дуже важлива риса характеру, що свідчить про нього як про справжнього провідника-командира. Це його вміння працювати з кадрами: не просто ними керувати, а так робити, щоб підлеглі самі хотіли виконувати доручення, щоб наказ провідника-командира ставав їхнім особистим бажанням. Такий командир в силу своїх природних здібностей створює особливу духовну атмосферу дружби і єднання з підлеглими.Саме таким і був Роман Шухевич. Наведу один конкретний приклад, що його я записав зі слів ветерана ОУН із с. Носова Підгаєцького повіту, подруги Філі Бзової (померла 2004 р. в м. Торонто в Канаді).«Це було весною 1945 року, ще до закінчення війни. Я знаходилась тоді зі своїм чоловіком Петром Федорівим (із с. Кривого Бережанського повіту) в лісі на околиці с. Бишки. Одного разу зв’язковий повідомив мене, що зі мною хоче говорити Провідник. Це був Роман Шухевич. Після бесіди про моє теперішнє підпільне життя він у дуже ввічливій формі спитав, як я поставлюся до того, щоб вислати на Закерзоння для допомоги Ярославу Старухові (був Провідником ОУН на Закерзонні), Петра Федорова – «Дальнича». І лише після того, як я сама погодилась піти разом з ним у терени, він окремо покликав до себе Петра й за його згодою дав наказ на призначення референтом Служби безпеки в Проводі ОУН на Західно-Окраїнних Українських Землях. Саме ця атмосфера батьківського ставлення командира до підлеглих була найсильнішою єднальною духовною силою усього національно-визвольного руху 1940-1950-х рр.Була в нього ще одна риса. Строго дотримувався у всьому військової дисципліни, не терпів розхлябаності. Вимагав порядку й акуратності від інших. Декому такий стиль життя не подобався, і називали це «капральщиною». А в підпіллі така «капральщина» була просто необхідна, вона створювала лад у всіх справах.Національно-визвольна боротьба 1940-1950-х рр. увійшла в історію українського народу як величний, героїчний подвиг. У цій боротьбі загинули сотні тисяч найкращих, найвірніших синів і дочок України. На традиціях цієї боротьби виросло нове покоління борців-шістдесятників, а нині відроджується незалежна Українська держава. Велика заслуга в цьому славної пам’яті генерал-хорунжого Романа Шухевича. Вічна слава Героям, які віддали життя своє за волю і державну незалежність України.

ШТАБ-КВАРТИРИ ГОЛОВНОГО КОМАНДИРА УПА
Штаб-квартири Командира або місця постою, чи, як у підпіллі конспіративно називали, «хати», постійно змінювались у залежності від потреб керівництва, вимог конспірації та конкретних дій репресивних органів, а також від загальної окупаційної політики щодо населення. Одні вимоги до організації хат були за польської окупації, інші – за німецької й цілком особливі – під час російсько-більшовицької. Під словом «хата» слід розуміти конспіративне помешкання, домівку підпільника, у якій приходилось командирові перебувати й працювати. У такій хаті найчастіше була ще й добре замаскована криївка, де зберігалась запасна зброя й амуніція, медикаменти, гроші, нелегальна література, канцелярське приладдя, харчові запаси тощо.Перебування підпільників у криївках стало необхідним, коли органи совєтської безпеки почали застосовувати масові облави й тотальні перевірки населених пунктів та лісів. Для життя криївки використовувались переважно зимою. За німецької окупації командир перебував переважно в лісі або жив нелегально в місті за фальшивими документами.У серпні 1944 року, під час наступу совєтської армії на німецькому фронті, Роман Шухевич перебував із відділом кіннотників у селі Улашківці над рікою Серет на півдні м. Чорткова. По Серету проходила тоді лінія російсько-німецького фронту. Командир сюди прибув із метою перейти фронт і потрапити в тили совєтської армії. Тут були також дві його зв’язкові – Галина Дидик і Катруся Зарицька (за спогадами Г. Дидик).Літом і восени цього ж року та зимою 1944-45 рр. Командир проживав у Бережанському та Козівському районах, в околицях сіл Бишки – Потік – Конюхи – Августівка – Жуків – Рай. Заїздив і до Підгаєцького району. Тут у с. Волощина, в домі Осадци, та у лісі за селом Командир літом 1945 р. зустрічався зі мною та з окружним провідником ОУН Михайлом Хомою – «Обухом». Ми тоді також разом побували у с. Криве Козівського району Тернопільської області, де мали розмови з провідником ОУН Подільського Краю – Петром Шанайдою – «Данилом» та з членами цього проводу.

ХАТА В с. АВГУСТІВЦІ
У той час Командир «Тарас Чупринка» мав хату з криївкою у с. Августівці на Бережанщині. Про це розповів мені зв’язковий Командира Григорій Каня. Він народився 1921 р. у с. Черниця Брідського р-ну Член ОУН з 1938 р., з 1941 р. – зв’язковий провідника ОУН на ЗУЗ Романа Кравчука на Волинь, до м. Кремінця. У 1943 р. Р. Кравчук відправив друга Каню у розпорядження Р. Шухевича, який тоді перебував у Бібреччині. До серпня 1944 р. він був зв’язковим від Головного Командира до провідника Р. Кравчука. У середині серпня 1944 р. Шухевич відправляє командира боївки своєї охорони Івана Когута – «Бродича», Ярослава Бігуна – «Чада» і Григорія Каню – «Бистрого» збудувати криївку в с. Августівка Бережанського району (це село поряд із селами Бишки, Конюхи). Криївку збудували в господарстві рідного брата «Бродича» Петра Когута. У цій криївці Командир перебував з осені 1944 р. до весни 1945 р. Періодично виїздив на різні зустрічі, а весною криївку залишив і більше сюди не повертався.Петро Когут був тоді у станиці ОУН с. Августівки господарчим, обов’язком якого було матеріальне забезпечення відділів УПА (харчові продукти, одяг, взуття). Для їх зберігання він мав невеличку хатню криївку-магазинчик. За три метри від неї була збудована криївка для Командира. Ось як він писав: «Вхід до криївки був із хати. У кімнаті відкидався камінь, що служив за покришку, і відкривався вхід до льоху. Звідси йшов прохід довжиною біля десяти метрів до криївки. Приміщення криївки мало чотири метри в довжину, три метри в ширину й висоту в ріст людини. Стіни були оббиті килимами, а підлога встелена дошками. Були тут ліжка, стіл, крісла. Над стелею криївки був шар землі товщиною до півтора метра. Посередині подвір’я росла груша, що мала дупло до самого низу й служила вентилятором повітря і для встановлення радіоантени».«До цієї криївки, – розповідає друг Каня, – ми з «Борисом» вернулися з Рогатинщини на початку травня 1945 р. Під жнива (у серпні) приснився мені сон, що вхід до криївки завалився. І ми з «Борисом» покинули криївку й пішли в поле. Тим часом до криївки повернулися «Чад» і «Рибак». Уранці зв’язкова «Маруся», яку арештувала більшовицька поліція, привела до криївки спецгрупу НКВД. «Рибак» застрелився, а «Чад» здався, став зрадником і повів спецгрупу до с. Рай біля Бережан, де була друга криївка Командира Шухевича, але Командира там не було».Як це так сталось, що зв’язкова «Маруся», вона ж «Наталка», а її справжнє ім’я – Стефанія Галушка із с. Бишок, зрадила і привела енкаведистів до криївки в с. Августівці? Про це є досить точне донесення майора НКВД Соколова генерал-майору Горшкову від 3 січня 1945 р. у м. Чортків про організацію й діяльність провокаційних спецгруп НКВД:«У той час Бережанським РО НКВД була затримана зв’язкова «Наталка», яка на допитах зізналась, що вона зв’язкова обласного провідника «Нестора». При спробі втекти з КПЗ застрелила з пістолета міліціонера, який її охороняв, і, як видно з інформації, фігура була цікава.  […] Вона давала такі свідчення, що жодних оперативних заходів за ними провести було неможливо. Ясно було, що вона брехала, приховуючи щось важливе. […] На допитах у Чорткові вона також нічого суттєвого не сказала. […] Прибувши до Бережан, я вирішив вчинити з нею так, щоб зробити видимість її вербовки (у сексоти), дати їй завдання убити «Нестора». Я був переконаний, що вона від нас утече, й тоді, коли буде від нас утікати, затримати її під виглядом СБ (ОУН) і допитувати вже як сексотку (НКВД).» «Наталка», вона ж і «Маруся», мужньо трималась під час допитів на слідстві, не видала жодної таємниці, але стала трагічною жертвою підлих більшовицьких провокацій. Такі методи більшовицької влади проти учасників національно-визвольної боротьби завдали великої шкоди українському народові, жертвами цих гидких методів стало багато цілком безневинних людей.У відповідності з цим провокаційним планом «Наталку» підвезли до с. Бишок і звільнили з-під варти, але все село було оточене військом, так, щоб вона не могла втекти від їхнього нагляду. Через деякий час у селі появляється провокаційна група уявного СБ ОУН, арештує її як сексотку, забирає до криївки і допитує. «Наталка», нічого не підозріваючи, в добрій вірі, що попала до своїх, розповіла правду. Вона зв’язкова Командира «Білого» (Чупринки) і має до нього зв’язок через зв’язкових, які перебувають у с. Августівці в криївці.Дальше у донесенні написано: «Ми відразу з ротою бійців виїхали на операцію у село Августівку де в домі Когута Петра (це будинок, де була криївка центрального провідника) «Наталка» нам показала добре замасковану криївку, в якій находились два бойовики «Білого» – «Рибак» і «Чад». Ми розкопали криївку ,"Чада» вдалось витягнути живим, а «Рибак» застрелився. У криївці ми знайшли бібліотеку, машинку для писання, сім малих одиниць зброї і багато різних речей, що належали «Білому» та його охороні.»Знайшли тоді кагебісти також малу криївку й забрали з неї усі запаси, призначені для УПА: чоботи, костюми, матеріали на костюми, кравецькі машини та багато цінних речей. Усе господарство Петра Когута конфіскували, а його засудили на десять років тюрми. Відбував покарання у таборах Печори, Казахстану та Норильська. Після звільнення жив у с. Струтин біля Золочева, де й помер літом 2001 року.

ХАТА У с. РАЙ
«Чад» нам розповів, – як подається у донесенні, – що коло Бережан, недалеко від села Рай, у криївці в подвійному даху повинен бути «Білий». Ми негайно виїхали на машині комбінату, але в цій криївці «Білого» не було. Там був його ад’ютант «Артем» («Назар») і окружна провідниця Легета. «Артем» застрелив Легету, підпалив хату, хотів утекти, але йому прострелили ногу із гвинтівки і взяли живим. Легета згоріла, в хаті згоріло багато документів і більша сума грошей. […] «Артем» нічого суттєвого на допитах не сказав».[9]Докладніше й трохи по-іншому розповідає про трагедію у с. Рай зв’язкова Головного Командира Галина Дидик: «Ми ще затримались коло Бережан, у с. Рай. Там була маленька хатка над потічком. Жила в ній одна жінка зі старенькою бабусею і хлопчиком. Ми заквартирувались на стрісі.»Додаткова інформація від члена Братства УПА із с. Рай Іванни Кулик: «одна жінка» – це Антоніна Гладчук, яка мешкала тут зі своєю мамою, Марією Клецор, і маленьким чотирирічним синочком Остапком. Гладчук Антоніну більшовики арештували, а бабусю із синочком кинули з берега в потічок. Бабуся, після того як згоріла їхня хата, деякий час жила у хаті родини Дмитра Мирона і вже померла. Син виховувався у вуйка, а коли виріс, поїхав працювати у Донбас. Дальша доля мами й сина Остапа невідомі».«Але сталось так, – продовжує Анна Дидик, – що один з охоронців Провідника здався. А було це так, що розкрили їх криївку. Було там двоє. Один із них застрелився, другий здався. Звали його «Чад». Ось він розповів, що коло Раю є таке місце. Але, видно, нам пощастило. Уночі з криївки наші (зв’язкові) вийшли, залишився тільки хлопець зв’язковий «Назар» і дівчина з району. Раненько вони були оточені. Дівчина отруїлась, а «Назар» застрелився, точніше, важко себе поранив, і узяли його живим до тюрми. Загинув потім у таборі. Хату більшовики підпалили. Дівчина, здається, була ще жива. її витягнули гаками залишили біля хати на полі, щоби хтось із рідних міг її пізнати й так ще когось арештувати. Це сталося десь наприкінці серпня 1945 р.Дівчину залишили біля спаленої хати, аж поки не випав сніг. Ніхто не приходив. Були у дівчини хворий батько і мати, прекрасна жінка, але вона боялась. Не раз гляділа в той бік, та біля тіла постійно стояла варта. Потім мати мені розповідала, що коли вже падав сніг, вона пішла туди, знайшла череп, три ребра й кусочок хребта. Собаки й лисиці розтягли все. Мати загорнула кості у шматочок полотна й принесла до хати. Падав сніг і замітав сліди. Удома було ще дві молодші доньки, зовсім маленькі (дівчина, яка загинула, була найстарша). Мати загорнула рештки костей доньки в простирадло, поклала на стіл, засвітила свічку, сама відправила панахиду, вночі на цвинтарі викопала могилку й так похоронила дочку. Пригадую собі цю чудову жінку. У цієї родини загинуло три особи: син, дочка, яка також, щоб живою не потрапити до рук більшовиків, отруїлася і померла в лікарні, й ця дочка, яка загинула в Раю».Додаткова інформація від пані Іванни Кулик, яка жила по сусідству з родиною Легет: дівчина, що загинула в огні палаючої хати – це Іванка Легета, 1920 р. Народилася у с. Рай у селянській родині Антона й Марії Легет. У них було семеро дітей. Найстарша була Іванка, член ОУН. її сестра Марійка 1923 року народження, член ОУН, під час арешту в селі Рогачин, щоб не потрапити живою до в’язниці, отруїлась, але більшовицькій поліції вдалось її врятувати, щоб згодом замордувати в Бережанській тюрмі. Брат Йосип 1925 року народження, вояк УПА, загинув у боротьбі з кагебістами у Підгаєччині. Вижили й не загинули четверо дітей: Роман 1928 р. народження, Ольга з 1930 р., Михайло з 1936 р. та Микола 1940 року народження.

ХАТА У с. ПУКОВІ
«Черговим місцем постою Командира було с. Пуків на Рогатинщині. Хата Командира була в домі вчительки. Тут без пригод перезимували з 1945 на 1946 p».[10]Ось опис цієї криївки зі слів господині хати Марії Крупки-Кик: «Криївка знаходилася за хатою біля берега, а вхід до неї був зі стриху бо хата була без комина, курна. В хаті зробили перегородку, за якою в стелі вирізали отвір і по драбині спускалися вниз, а там, попід фундамент пробиралися до криївки, за якою йшла дорога до лісу. Якщо в селі було спокійно, хтось із нас подавав про це умовний сигнал: три рази стукав у перегородку – значить, можна виходити. Два рази – обережно.У сінях за вхідними дверима стояла драбина, яку приставляли до дверей на стрих. А якщо була облава, то цю драбину виносили до стодоли, а як вимагали облавники обстежити стрих, то я засвічувала ліхтар, приносила драбину і лізла наперед, а за мною двоє солдатів. Свекруха тоді палила під кухонною плитою заздалегідь підготовлену для цього гречану солому, з якої йшов густий дим, та солдати від цього не витримували, кашляли і злізали вниз. Автором цих винахідлвих робіт був Левко, хлопець з університетською освітою».[11]Схема розташування конспіративної квартири Р. Шухевича у с. Пукові та криївки в ній

ХАТА В ЛІСІ БІЛЯ с. КЛІЩІВНА
Навесні і влітку 1946 р. Командир користувався ще лісовою криївкою біля с. Кліщівна Рогатинського р-ну. Тут на той час перебував крайовий провідник ОУН ЗУЗ Петро Кравчук – «Максим». Криївка Командира була в лісі, розміром 2 на 3 метри. Стіни були оббиті дерев’яною обшивкою, а підлога застелена солом’яним матрасом. У лісі біля с. Кліщівна зв’язкова «Монета» зустрілася з охороною Командира, яка привезли її до нього.[12]

ХАТА У с. КНЯГИНИЧАХ
У жовтні 1946 р. Оля Ільків – «Марійка» зорганізувала хату у с. Княгиничах, також у Рогатинському районі. На підроблені документи вона легально винайняла хату й переселилася сюди з маленькою дитинкою Дзвінкою, своєю мамою і двоюрідною мнимою сестрою «Манею», якою була підпільниця Катерина Зарицька. Роль чоловіка Олі виконував підпільник Любомир Полюга, студент медінституту у Львові. Уся родина жила за підробленими документами, як українські переселенці з Польщі. Тут перебував Командир із двома охоронцями-зв’язковими «Зенком» і «Левком». Квартира була добре законспірована і можна було в ній нормально працювати. Та, як часто в підпільному житті буває, трапилось несподіване нещастя. У день пресвятої Богородиці, 21 вересня, Командир відправив «Маню» на зв’язок до осередку пропаганди «Севера» в м. Ходорів. Зустріч відбулась нормально, але коли «Монета» готувалась до від’їзду, її арештували. Люди говорили, що була перестрілка і вбили якусь жінка. У зв’язку з арештом чи смертю «Мані», 25 вересня 1947 р. хату прийшлось покинути. Командир відійшов зі зв’язковим Полюгою у рогатинський ліс. А вже наступного ранку арештовано пораненого Полюгу.[13]

ХАТА У с. ГРІМНОМУ
З Рогатинського району переніс Командир своє місце постою у Комарнянський район на Львівщині, у с. Грімне. Тут організатором хати була Дарія Гусяк, її мама та зв’язкова «Марта». Вони також тут поселились як переселенці з Польщі за підробленими документами. Помешкання вони отримали у будинку колишньої церковної плебанії. Одну половину будинку займав православний священик, а другу сільрада віддала переселенцям. Для конспірації «переселенки» займались кравецтвом. У їхній кімнаті під підлогою зв’язкові Командира, «Зенко» й «Левко», викопали криївку на 3–4 особи. Одна дошка з підлоги піднімалась, і тут був вхід до криївки. Але там тримали лише окремі речі. Це була запасна криївка. Про цю хату знали Катерина Зарицька – «Катруся» і Галина Дидик.Після провалу хати в Княгиничах сюди прийшов Командир і деякий час, може днів із десять, тут перебував. У приміщені була простора кухня, а хлопці перебували у другій кімнаті, де був поставлений параван, за яким можна було сховатись, коли б у кімнату зайшов сторонній. Узимку, на початку 1948 р., ця хата розконспірувалась, і необхідно було з неї вибратись. Якось із непередбаченого боку зайшов до кімнати дільничний міліціонер й побачив двох озброєних хлопців. Зчинилась перестрілка, міліціонера вбили, тому з хати треба було негайно втікати. Зовсім по-іншому розповідає про цей випадок кагебіст П. Судоплатов. Він пише: «Коли в домі Дарії Гусяк, де він [Шухевич] перебував, зайшов міліціонер для звичайної перевірки документів, нерви його не витримали. Шухевич застрелив міліціонера і всі троє – він, Дарія і її мати – втекли».[14] Цей випадок став причиною інтенсивного розшуку Дарії Гусяк і арешту органами совєтської безпеки у Львові.Насправді Командира тоді в хаті не було. Він жив у той час у Львові. Двоє зв’язкових, Дарія і Марта, щасливо добрались до Львова й доповіли Командирові про випадок у с. Грімному «Анна» влаштувала маму Дарки у с. Дегові як господиню у домі священика, а Дарку і Марту Командир відправив до підпільної праці в терені. «Зенко» і «Левко» залишились у диспозиції Командира.

ХАТИ КОМАНДИРА У ЛЬВОВІ
Командир досконало знав місто, мав у ньому багато друзів і завжди добре тут себе почував. У Львові, на вул. Бала-шовській, у 2-му блоці, мав помешкання його добрий друг ще зі студентських часів співорганізатор рекламної фірми «Фама» Богдан Чайківський. У його хаті Роман Шухевич перебував у січні 1943 року, коли німецьке гестапо розшукувало його, щоб арештувати. Це була добре законспірована хата, і він часто там переховувався. На цій же вулиці, у 5-му блоці, мешкала їхня знайома «Маруська», у неї також командир інколи перебував.[15]Галина Дидик організувала у Львові хату ще в 1946 р. Вона підшукала собі кімнату на Знесінні (вул. Сулимирсько-го, буд. 4, тепер Милятинська, 4), де жили дідусь (Лозинський Семен) і бабуся. «Анна» приписалась тут як переселенка.[16] Для конспірації Галина Дидик займалась пошиттям білизни. Там прожила вона одне літо. У процесі допитів арештованих КГБ довідалось про цю хату. Один із них, що розповів їм про своє знайомство з Дидик – «Анною» і де вона живе, отримав доручення стежити за нею і про все їм доносити. Він і повідомив «Анну» про небезпеку, що їй загрожувала. Через «Анну» КГБ планувало зловити Шухевича, і тому її не чіпали, хоч бачили і навіть з нею розмовляли, але чекали, коли до хати прийде Шухевич. Більше «Анна» на цій хаті не появлялась, а речі, що там залишились, вночі потаємно виніс зв’язковий Командира Любко Полюга.Після провалів хат у Княгиничах та в Грімному «Анні» пощастило підшукати для Командира відповідну хату у Львові, на Личаківській горі, в Лисиничах, у домі пані Олени Яремкової – «Гайдамачки». Це був окремий «осібнячок» на вулиці Кривій, із високою кругом огорожею. Тут було дуже добре місце з конспіративного погляду. У цій хаті Командир пробув зиму з 1947 на 1948 рік. Тоді-то й почав хворіти на серцеві недомагання.Мав Роман Шухевич у Львові ще одну запасну й добре законспіровану хату, зорганізовану досвідченим підпільником Григорієм Голяшем із с. Бишок. Знаходилась вона в будинку на вул. Маріюпільській, № 32, у помешканні Марії Угрин. У підвалі будинку були дві добре замасковані криївки. У січні-березні 1948 року тут деякий час перебував Командир Р. Шухевич і дав високу оцінку цим криївкам. Напасти на слід до цієї хати вдалось органам КГБ через 35 днів після загибелі Командира. Тут 9 квітня 1950 р. раненого Григорія Голяша захоплено в полон, а 16 червня цього ж року він під час допиту вискочив зі слідчого кабінету № 70 у будинку внутрішньої тюрми УМГБ Львівської області й героїчно загинув.

КОМАНДИР У с. БІЛОГОРЩІ
Нову хату у с. Білогорщі біля Львова організував для Командира провідник ОУН Городецького району «Юрко». Він дав адресу й зв’язок до учительки Нюсі Конюшик. Перші розмови з Нюсею провела за дорученням Командира Дарка Гусяк. Нюся Конюшик погодилася, щоб у її помешканні збудувати криївку для підпільників. Тут з осені 1948 р. залегалізувалась Галина Дидик як господиня вчительки Нюсі Конюшик.Уся родина Конюшиків – мати, вітчим Микола Хробак та двоє їхніх дітей, Наталка й Данило в 1945 році були виселені з рідного села Пикуличі, що на Перемищині, й переселені в с. Білогорщу біля Львова. Була це національно свідома й патріотична українська родина. Нюся (було їй тоді 32 роки) ще до війни закінчила вчительську семінарію у Перемишлі й учителювала. Це була гарна, вродлива дівчина з каштановим волоссям, синіми очима і милим, симпатичним виглядом. Жила вона сама, осібно від родини. Тому її помешкання було дуже зручне для перебування підпільників. Одна кімната й кухня були на партері, а поверхом вище – спальня, до якої вели дерев’яні східці. Гостей господиня зустрічала й приймала внизу, а у спальній кімнаті могли спокійно працювати підпільники. На всякий випадок у коридорчику перед спальнею було зроблено замасковану конспіративну криївку (перегородку стіни), у якій можна було заховатись від небажаних очей та зберігати підпільні речі (запасну зброю, літературу тощо). Тут-то й була зимова штаб-квартира Головного Командира УПА з 1948 року. Разом із ним перебували два бойовики, зв’язкові кур’єри « Зенко» – Михайло Заяць із села Берлин, що на Брідщині, та «Левко». На кухні в ролі домашньої робітниці господарювала зв’язкова «Анна» – Галина Дидик, за документами переселенка Антоніна Кулик. Слід відзначити, що «Зенко» був одним із найкращих спеціалістів з виготовлення документів. За його документами кур’єри могли подорожувати по Україні та всьому СРСР, а Головний Командир УПА навіть зміг двічі поїхати в Одесу на санаторне лікування. У січні 1949 р. тут Генерал мав нараду з начальником Головного військового штабу УПА полк. Олексою Гасином – «Лицарем» і нормально продовжував виконувати свої нелегкі керівні обов’язки Командира УПА та Провідника ОУН.Строго конспіративна поведінка всіх мешканців хати, зокрема щодо виходу й входу з будинку, була надійною гарантією від провалу. Але було в цій конспірації одне слабе й дуже небезпечне місце. Про хату знала ще одна людина, яка в ній не перебувала. На випадок її таємного арешту у хаті ніхто про це вчасно не міг довідатись і вжити відповідні заходи перед небезпекою провалу. Бо надія не датися живим у руки ворога не завжди сповнювалась. У ворога був ряд найсучасніших методів, щоб і живих підпільників захоплювати, і вибити з арештованого потрібні відомості. Треба відзначити, що підпільники добре знали те, як поводитись, щоб не потрапити в полон, і мало уваги приділяли тому, як вести себе на випадок арешту, в тюрмі, на допитах, які методи застосовує ворог під час слідства і як можна з ними боротися.Такою людиною, що про хату все знала, але в ній не перебувала, була зв’язкова «Дарка», бо саме вона допомагала цю хату організувати. У середу, 1 березня, вона приїхала до Львова, а ввечері прийшла й повідомила Командира про арешти знайомих священиків, арешт її мами й що за нею також дуже слідкують у Львові агенти КГБ. За наказом Командира «Дарка» повинна була негайно виїхати зі Львова, але ще мала виконати одне доручення й про це повідомити «Анну» у п’ятницю на домовленій зустрічі. «Дарка» на зв’язок до «Анни» не прийшла. Та повідомила Командира, що зустріч не відбулась. У хаті запанувала тривога, бо невихід на зустріч міг означати арешт «Дарки».Її справді-таки в четвер, 2 березня, схопили на вулиці Київській кагебісти й відвезли в обласне управління МГБ. При собі вона мала паспорт на ім’я Анастасії Іванівни Денис. Були в неї також пістоль та отрута, але скористатись ними вона не змогла, тому що схопили її несподівано й підступно. Командир відправив ще тієї ж ночі, у п’ятницю, «Зенка» й «Левка» організувати нове приміщення. Такі запасні хати у розпорядженні Командира були, але попередньо необхідно було перевірити їхню надійність. Перехід мав відбутись уночі в неділю, 5 березня. У цей день мали відбуватись якісь місцеві вибори, тому сподівались, що буде спокійно. Саме цим і пояснюється те, чому в критичний момент Командир був сам, без охорони.У п’ятницю і суботу кагебісти вдались до побоїв, але від «Дарки» про хату Шухевича нічого не довідались: «…в ходе активних допросов 3 и 4 марта сего года «Дар-ка» отказьівалась указьівать места укрьітия Шухевича и отводила наше внимание в противоположную сторону. В связи с зтим бьіла разработана и проведена комбинация…» – так було зазначено у донесенні Судоплатова і Дроздова міністру Держбезпеки СССР Абакумову Тому вдались до добре відпрацьованого методу – провокації. Побиту «Дарку» перевели до лікарняної камери, де тут уже кілька місяців перебувала також начебто побита й стортурована провокаторка «Мединська Рома».Коротка довідка. Родом вона із села Карлів біля м. Снятина на Підкарпатті. Освіта вища незакінчена. Агент німецького гестапо з вересня 1943 р. У 1944 р. виїхала до Берліна, згодом до Австрії, а в 1945 р. повернулась до Коломиї. У вересні 1946 року її завербувала в донощики військова контррозвідка «Смєрш». Від червня 1947 р. вона переходить на службу у Львівське УКГБ. Тут довідались про її службу в гестапо та зв’язки з СБ ОУН Коломийської округи, що вона досі приховувала. За це її у травні 1949 року посадили в тюрму й після закінчення слідства почали використовувати для внутрішньокамерної агентурної провокаційної розробки членів підпілля. Вона досвідчений провокатор, на її совісті біля сотні безневинних жертв. Тому відносно легко вдалось їй обманути недосвідчену в тих справах «Дарку».Оця-то юда у спідниці зуміла здобути довір’я «Дарки» й намовила її передати «на світ» вістку про свій арешт, щоб, таким чином, попередити своїх друзів про можливу небезпеку. Вона й запропонувала спосіб – записку, яку «цілком певно» можна передати через її родичів, від яких вона регулярно отримувала різні передачі. «Дарка» повірила, написала коротеньку записочку про свій арешт й заадресувала цю фатальну записку у Білогорщу, до сестри Нюсі, Наталки Хробак. У суботу адреса зв’язкового пункту була вже в руках КГБ, а в неділю ранком, 5 березня 1950 року, усе село було оточено військами МВД. Під час обшуку в домі Наталки Хробак неважко вже було кагебістам довідатись, що в центрі села живе ще сестра Наталки – Нюся Конюшик. Негайно оточили військом цей двоповерховий будиночок. Увірвавшись до помешкання, відразу ж упізнали відому їм зв’язкову Шухевича Галину Дидик і зрозуміли, що тут може знаходитися і сам Роман Шухевич. Для Командира залишився лише один шанс – з боєм пробиватись до виходу. Він убиває на сходах майора КГБ, але й сам гине від ворожих куль. Так трагічно обірвався героїчний життєвий шлях Романа Шухевича, одного з найвидатніших керівників української національної революції XX сторіччя.

ОЦІНКА ПОСТАТІ РОМАНА ШУХЕВИЧА РІДНИМИ, ДРУЗЯМИ, СПІВРОБІТНИКАМИ
Наталія Шухевич, дружина Романа Шухевича: «Він був надзвичайно інтелігентний, культурний, строгий, але дуже добрий. Його дуже любили всі хлопці. Він був вимогливий, але з серцем. Дуже гарно грав на фортепіано. Любив музику. Був жартівливий. Умів забавляти кожного з наших гостей-священиків. Завжди знаходив тему для розмови. Був товариський, чутливий, надзвичайно сердечний. Серце в нього було дуже добре. Любив грати на фортепіано пісню «Ой ти, дівчино зарученая, Чом ходиш засмученая?» Це була його улюблена пісня».[21]Наталія Шухевич, молодша сестра Романа Шухевича: «Востаннє бачила брата Романа у 1938 р. Роман був веселим, компанійським, дотепним, добрим. Грав на фортепіано. Захоплювався спортом. Він і брат Юрко належали до Українського спортивного та до Карпатського лещетарського (лижного) клубів. Роман був дуже гарний, мав кучеряве, золотисте волосся, чудово танцював, любив ходити на бали, хоча не завжди мав можливість, бо вони були платні. Любили його дівчата».Степан Бандера, Провідник ОУН: «Роман Шухевич – рішуча, динамічна активність, бойовість, широкий розмах в революційній діяльності, безкомпромісовість і прямолінійність у самостійницькій політиці, ідеологічна чистота й чіткість, а передовсім – правда, тобто однозгідність діла з словом, виметення фразеологічної облуди».«Постать славної пам’яті Романа Шухевича – одна з найвидатніших у всій історії націоналістичного революційно-визвольного руху, а в переломних етапах останнього двадцятиріччя – її символ і дороговказ. Роман Шухевич відіграв важливу роль у розвиткові руху в попередніх його періодах, а на найважливішому відтинкові – від початку останньої війни по сьогодні – надав йому напрям і безпосередньо ним керував».[22]Микола Лебедь, Провідник ОУН (липень 1941 р. – травень 1943 р.).Запитання: Коли Ви дивитесь на Шухевича як на підпільного керівника з перспективи часу (1986 р.), які найважливіші ціхи (прикмети) ви знаходите в нього?Відповідь: Перш за все його повна посвята й відданість ним прийнятим і ним виконуваним обов’язкам. Роман жертвував не тільки собою, але й своєю родиною: батьками, дружиною й дітьми. Його ціхою був державницький, а не партійний підхід. І хоч він був свідомий реальної переваги сил ворога, проте не піддався, не склав зброї й керував боротьбою у найтяжчих умовах.[23]
Ярослав Гайвас, Провідний член ОУН: «Командир «Чупринка» завжди, в приватному житті, в революційному підпіллі і в УПА зокрема, був реалістом. Він холодно аналізував дійсність і дальші вигляди боротьби, ніколи не потішав ані себе, ані тим більше других рожевими надіями та ілюзіями. І саме в тому, побіч інших співчинників, було коріння його сили, його правильних передбачувань на майбутнє і рішень».[24]Галина Дидик – «Молочарка», зв’язкова Головного Командира УПА: «Це була дуже гарна людина. Рішучий, коли треба було, бо від того залежало життя людей. До хлопців з охорони ставився дуже добре, а вони називали його «Старий», хоч старим він не був. Були хлопці старші від нього. Любили разом співати. Його почуття гумору допомагало всім. Провідник ходив одягнений так само, як стрільці: чоботи, влітку – дрелікові штани і військова гімнастерка, пілотка, а взимку – вовняні штани. Дуже любив дітей. Де вони у якійсь хаті були, то зразу влаштовував з ними забаву. З хлопцями проводив вишколи (навчання). Завжди були книжки й всі щось вивчали: мову, географію, фізику, математику, літературу та історію. Він гарно співав. Один раз ми були у Львові у людей, де було фортепіано. Тоді він, мабуть, останній раз у житті грав якийсь твір Гріга. Але то були рідкісні хвилини. Провідник з хлопцями інколи заходив у Львові до деяких родин наших добрих прихильників і знайомився з їхнім життям. Так знайомився він з людьми зі Східної України. З’являвся інкогніто як учитель чи інженер. Він завжди умів усіх якось захопити, був веселий, начитаний, умів цікаво розповідати, так що всі його любили й запрошували до себе в гості».[25]

ДОКУМЕНТИ
ПОВІДОМЛЕННЯ про смерть генерал-хорунжого Романа Шухевича – «Тараса Чупринки»Українська Головна Визвольна Рада, Головне командування Української Повстанської Армії та Провід Організації Українських Націоналістів на Українських Землях діляться з кадрами визвольного підпілля та з усім українським народом болючою вісткою про те, що ранком 5 березня 1950 р. в селі Білогорщі біля Львова на своїй підпільній квартирі в боротьбі з московсько-більшовицькими окупантами смертю героя загинув Голова Генерального Секретаріату УГВР, Головний Командир УПА та Голова Проводу ОУН на Українських Землях, нагороджений Золотим Хрестом Заслуги та Золотим Хрестом Бойової Заслуги І кляси генерал-хорунжий УПА Роман Шухевич – «Роман Лозовський», «Тарас Чупринка», «Тур». Славної пам’яті друг Роман Шухевич – «Тур» народився 30 червня 1907 р. Після середньої школи вступив до Політехнічного інституту і теж закінчив його з успіхом. На шлях активної революційної боротьби за визволення України славної пам’яті друг Шухевич – «Тур» став від наймолодших років. У середині 20-х рр. вступає в ряди Української Військової Організації (УВО). В період 1925-1929 рр. бере участь у лавах УВО, організує й керує різними бойовими акціями проти польських окупантів. У 1929 р. вступає до ОУН як один з перших її членів. Довгий час працює бойовим референтом у Крайовій екзекутиві ОУН на цьому посту віддає всю свою кипучу, молодечу енергію, всі свої організаторські здібності й відвагу. За свою революційну, політичну та бойову діяльність проти польських окупантів потрапляє до польської тюрми. 1938-1939 рр. бере активну участь у створенні збройної сили молодої української держави на Закарпатській Україні – у створенні Карпатської Січі та в керівництві нею. У 1939-1940 рр. працює у Проводі ОУН на посаді референта зв’язку з Українськими Землями в СССР У 1940-1941 рр. входить до складу Революційного Проводу ОУН. Навесні 1941 р. бере участь у II Великому Зборі ОУН. У 1940 р. був крайовим провідником ОУН на Західно-Окраїнних Українських Землях поза межами СССР, у так званому генерал-губернаторстві. Впродовж усього цього часу постійно працює у Головному Військовому Штабі ОУН як його член та викладає різні військові дисципліни на таємних курсах кадрів ОУН. 1941 р. славної пам’яті Роман Шухевич – «Тур» організовує й очолює як його командир, Український Легіон. Одночасно виконує різні особливі завдання Проводу ОУН. На цьому посту перебуває до кінця 1942 р. Навесні 1943 р. славної пам’яті Роман Шухевич – «Тур» стає членом Проводу ОУН і займає посаду військового референта у проводі ОУН. У серпні 1943 р. III Надзвичайний Великий Збір ОУН обирає славної пам’яті друга Шухевича – «Тура» Головою Бюро Проводу ОУН. Восени цього ж року він також обіймає посаду Головного Командира УПА. В листопаді 1943 р., як Головний Командир УПА й Голова Проводу ОУН, він бере керівну участь у підготовці на Волині І Конференції Поневолених Народів та в самій Конференції.У липні 1944 р. славної пам’яті друг Роман Шухевич – «Лозовський» бере участь у І Великому Зборі УГВР Збір обирає його Головою Генерального Секретаріату, Генеральним Секретарем Військових Справ та Головним Командиром УПА. На посадах Голови Генерального Секретаріату УГВР, Генерального Секретаря Військових Справ УГВР, Головного Командира УПА та Голови Проводу ОУН на Українських Землях славної пам’яті друг Роман Шухевич – «Тарас Чупринка», «Лозовський», «Тур» у період 1944-1950 рр. керує визвольно-революційною боротьбою багатотисячної УПА, широким збройним підпіллям, підпільною ОУН та мільйонними масами українського народу проти німецько-гітлерівських та московсько-більшовицьких окупантів, в обороні українського народу від окупантського терору та грабунку, за збереження та дальшу розбудову позицій українського визвольно-революційного руху в Україні, за визволення України з-під чужоземного панування і побудову на українських землях незалежної й соборної держави зі справедливим та передовим політичним і суспільно-економічним устроєм. Протиокупантська визвольна боротьба, що її в 1943-1950 рр. повела УПА, підпільна ОУН і багатомільйонні маси українського народу під досвідченим і відважним безпосереднім керівництвом славної пам’яті генерала Романа Шухевича – «Чупринки», з погляду масового героїзму й патріотизму, з погляду завзяття й жертовності усіх її учасників та українських народних мас, з погляду тих надзвичайно важких умов, в яких вона увесь час проходила, не має собі рівної не тільки в українській, але й у світовій історії. Вона завжди становитиме одну з найславніших, найгероїчніших сторінок історії України. Внаслідок цієї боротьби московсько-більшовицьким окупантам не вдалося здійснити їхні злочинні плани щодо України, не вдалося знищити в Україні організований самостійний рух, не вдалося поставити український народ на коліна. Сьогодні український національно-визвольний рух не розбитий, ані зламаний, хоч і з значними втратами в людях, далі веде свої нерівні змагання з московсько-більшовицькою тиранією в обороні національного існування українського народу, в ім’я національно-державної незалежності України. Історія визвольно-революційної боротьби українського народу на українських землях 1943-1950 рр. пов’язана нерозривно й навічно з ім’ям славної пам’яті друга Шухевича – «Лозовського», «Тараса Чупринки», «Тура». Як революційний керівник славної пам’яті друг Шухевич – «Тур» відзначався великими організаторськими та військовими здібностями, глибоким політичним розумом, величезним досвідом революційної боротьби. В Його особі український національно-визвольний рух і увесь український народ втратили політичного та військового керівника високого класу. Політична й життєва принциповість, безмежна особиста відвага, рухливість, жвава й весела вдача, простота в щоденному житті та поведінці, «тверда рука» й разом з тим батьківська турбота про інших – ось характерні риси характеру славної пам’яті генерала Шухевича – «Чупринки», що ними Він скрізь і завжди завойовував симпатії, створював життєрадісний, бадьорий настрій, закликав до безстрашної, безкомпромісної й твердої боротьби з ворогами України. Зі світлою пам’яттю про Нього, задивлені в Його геройську постать бійця й керівника визвольного руху, наснажені Його відвагою, оптимізмом та революційністю, загартовані й досвідчені під Його рукою, до кінця віддані ідеї визволення українського народу, ми відважно далі вестимемо нашу священну боротьбу аж до повної нашої перемоги. Не складемо нашої зброї й не припинимо нашої боротьби доти, аж поки Україна не буде визволена.ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЄВІ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ! УКРАЇНСЬКА ГОЛОВНА ВИЗВОЛЬНА РАДА. ПРОВІД ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ. ГОЛОВНЕ КОМАНДУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ
ВІД БЮРО ІНФОРМАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГОЛОВНОЇ ВИЗВОЛЬНОЇ РАДИБюро інформації УГВР уповноважене поінформувати кадри підпілля і увесь український народ про те, що після смерті славної пам’яті генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича – Лозовського – Чупринки посаду Голови Генерального Секретаріату УГВР та Головного Командира УПА обійняв полковник УПА ВАСИЛЬ КОВАЛЬ.(В Україні, 8 липня 1950 р. Бюро інформації Української Головної Визвольної Ради)

ПРИМІТКИ ТА ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Збірник на пошану ген. Романа Шухевича. – Нью-Йорк, 1990. С. 168.2. Ярошинський Лев. Спомни про Т. Чупринку. // «Авангард». – 1980. – №4 – С. 163-164.3. Збірник на пошану ген. Романа Шухевича. – Нью-Йорк, 1990. С. 161.4. Збірник на пошану ген. Романа Шухевича. – Нью-Йорк, 1990. С. 76-77.5. Шухевич С. Моє життя. Спогади. – Лондон, 1991. – С. 456.6. Макар В. Спомини та роздуми. – Торонто – Київ, 2001 – Т.4: Береза Картузька. – С. 59.7. Макар В. Спомини та роздуми. – Торонто – Київ, 2001 – Т.4: Береза Картузька. – С. 97.8. За спогадами Наталii Шухевич у запису Григорiя Дем’яна.9. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953. – Київ, 1994. – Т. 2. – С. 443-445.10. Онишко Л. Катерина Зарицька. Молитва до сина. – Львів, 2002. – С. 110–111.11. Бурнашов Геннадій. Лицарі честі і чину. – Івано-Франківськ, 1998. – С. 79.12. Дидик Г. Спомини. // Жовтень. – 1992. – № 9-10.13. Онишко Л. Катерина Зарицька. Молитва до сина. – Львів, 2002; Полюга Л. Шляхами спогадів. – Львів-Київ, 2003.14. Судоплатов П. Спецоперации. – Москва, 1997. – С. 418.15. Чайкiвский Б. «Фама». Рекламна фірма Романа Шухевича. – Львів, 2005.16. Докладніше про цю хату дивись: Полюга Л. Шляхами спогадів. – Львів-Київ, 2003. – С. 35-37.17. Докладніше див.: Максимків Надія. Невідомі імена. Григорій Ґоляш. // Наукові записки. – Вип. 71. – Ч. 2 – Львів, 1997. – С. 49-54.18. Семен Гайдук – «Виговский» – повітовий Провідник ОУН у Бережанах. Восени 1940 року натрапив на більшовицьку засідку і був важко поранений. Помер від утраті крові в Бережанах. 1941 року на місці бою висипано могилу в його честь. Дружину Теодозію більшовики арештували, й вона померла в Тернопільській тюрмі; також померла їх дитина.19. Там також могли зберігати зброя, гроші, підпільна література, друкарська техніка, медикаменти тощо. У ній оселились «Київський», «Полтава» та «Горновий». Лише вони та «Гриць» про неї знали. «Горновий» був родом із села Олесин Козівського району, добре орієнтувався на терені Бережаньского повіту й у разі серйозної небезпеки міг із Бишок відійти в інші села чи ліси.20. Федір Пекарський народився 1893 року в Городку, що на Холмщині; засновник і ліценціят української гімназії в Рівному у 1923-1939 роках, до 1930 року її директор; звільнений з посади польською владою; у 1940-1944 роках – учитель української гімназії у Холмі; після війни учитель середніх шкіл в Одесі.21. За спогадами Наталиiї Шухевич у запису Григорiя Дем’яна.22. Збірник на пошану ген. Романа Шухевича. – Нью-Йорк, 1990. С. 12, 16.23. (Missing footnote.)24. Лебедь М. Iнтерв’ю Содоля П. // Сучаснiсть. – 1986. – №3. – С. 103.25. Запис зi слiв Галини Дидик.
АКТ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ 30 ЧЕРВНЯ 1941 р. 
ДЕРЖАВОТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ ОУН
Найбільша трагедія народу – це втрата своєї державної незалежності. Бездержавний народ присуджено до знищення. Тому боротьба за національне визволення, відновлення й будову власної незалежної держави – завжди священна. Відроджена, після трьохсотлітнього польсько-шляхетського поневолення, у результаті всенародного козацького повстання у 1648-1654 pp. під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького, Козацька держава була наприкінці XVIII ст. остаточно знищена російською царською владою. Українські землі стали здобиччю Російської та Австрійської імперій.Реальна можливість визволитися з неволі і збудувати незалежну Українську Державу з’явилась щойно під час Першої світової війни у 1914-1918 pp. З поваленням царської влади в Росії, у листопаді 1917 р. була створена Українська Народна Республіка (УНР) зі столицею у Києві. А з розпадом Австро-Угорської імперії у Львові 1 листопада 1918 р. проголошено утворення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). У січні 1919 р. дві республіки об’єднались у єдину незалежну державу – Українську Народну Республіку. Проти Української Держави на завоювання її території послали свої війська історичні вороги України – Росія та Польща. Після кількох кровопролитних війн боротьба українського народу за державну незалежність у 1918-1920 pp. закінчилась трагічною поразкою. Україна знову стала здобиччю чужоземних окупантів: російських, польських, румунських, чеських, а з 1939 р. ще й мадярських і німецьких.Український народ не змирився з утратою державної незалежності. Зразу же після воєнної поразки розгорнулась в Україні повстанська та підпільна бойова національно-визвольна боротьба. Перша спроба відновити державність постала під час нападу Німеччини на Чехо-Словаччину. Тоді, у березні 1939 р., парламент Закарпаття проголосив державну незалежність Карпатської України й обрав Августина Волошина Президентом цієї держави. Проти Карпатської України виступила Угорщина і її війська в березні 1939 р. окупували всю територію Карпатської України.У вересні 1939 р. Німеччина й Росія напали на Польщу й поділили поміж себе її територію. Західноукраїнські землі совєтська Росія приєднала до своєї колоніальної провінції УРСР. Розбором Польщі загарбники не задовольнились. Нацистська Німеччина продовжувала завойовувати Європу і Північну Африку, а Совєтська Росія у тому часі (1939 – червень 1941) окупувала Прибалтійські держави, Бессарабію, Буковину та почала завойовувати Фінляндію. Уже у вересні 1939 р. проти воєнного блоку німецько-російських агресорів і їхніх союзників сформувався воєнний блок держав, очолених Великою Британією та їхніми союзниками, до якого згодом увійшли також США. І так почалася Друга світова імперіалістична війна, що тривала майже шість років (вересень 1939 – вересень 1945). Обидва блоки держав вороже ставились до відновлення незалежної української держави. Боронити свої національні права міг український народ лише в оперті на власні сили.Війна все більше загострювалась, поширювалась, затягувалась у часі. Уже наприкінці 1940 р. все очевиднішим стає майбутній конфлікт між двома претендентами на завоювання світу. Національно-визвольна боротьба в Україні в 1939-1941 pp. проти російсько-більшовицьких поневолювачів дуже зміцніла й поширилась на ряд нових областей Придніпрянської України. Організатором і керівником визвольної боротьби була Організація Українських Націоналістів (ОУН) – єдина тоді політична сила в Україні, що продовжувала боротьбу за відновлення Української Держави, поєднуючи її з такою ж боротьбою усіх поневолених Москвою народів. «Боремося за визволення українського народу та всіх поневолених Москвою народів» (1). Боротьба велась проти всіх загарбників України, але, головним чином, проти всіх видів російського імперіалізму.Весною 1941 р. сумнівів щодо німецько-російської війни вже у найближчому часі не було. Тому Провід ОУН постановив використати воєнне становище й у разі, якщо на українських землях почнуться воєнні операції, підняти повстання і на звільнених від російських окупантів українських землях проголосити відновлення Української Держави. У такому напрямі ОУН організувала всю свою тодішню діяльність, як в Україні так поза її межами.

ПІДГОТОВЧІ ЗАХОДИ ДО ПРОГОЛОШЕННЯ АКТУ ПРО ВІДНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВИ
Церемонія проголошення відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. тривала недовго, декілька годин, але йшли ми до цього світлого дня багато років. Безліч перепон довелось побороти на цьому довгому шляху. Насамперед необхідно було психологічно підготувати народ так, щоб державницька ідеологія стала для нього рідною, близькою, його ідеологією. Переконати, що власна самостійна держава потрібна всім і тому всі повинні за неї боротися, для неї працювати й бути готовими на найбільші жертви. І ще – довести до свідомості народу просту істину: Самостійну Державу не випрошують, а здобувають силою, не виторговують хитромудрими політичними комбінаціями, але завойовують її. «Тільки хто визволиться сам – вільний буде, кого ж визволять – у неволю візьмуть!» Ця стародавня мудрість актуальна й нині.Перевиховання й виховання у державницькому революційному дусі народу і, передусім, кадрів визвольного руху, вимагало багато часу й тривалої праці. Великий внесок у цей виховний процес формування нової, вольової, динамічної людини зробили: Українська Військова Організація (УВО) у 1920-х, а в 1930-1940-х pp. – Організація Українських Націоналістів (ОУН). Їхня послідовна й наполеглива революційно-виховна й бойова діяльність увінчалася успіхом. На початку 1940 р. в Україні вже діяла сильна й чисельна мережа революційно-підпільних станиць (осередків) ОУН, ширився масовий національно-визвольний рух. Революційні кадри готові були до збройної боротьби за будь-яких умов. Їхньою заповіддю стало: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї!»Перше бойове хрещення визвольний рух отримав у березні 1939 р. у Карпатській Україні на війні проти мадярських загарбників. А через декілька місяців – бойові повстанські дії проти шовіністичних польських військових банд. Майже два роки (1939-1941) бойові відділи національно-визвольного підпілля у Західній Україні вели постійну збройну боротьбу проти російсько-большевицьких окупантів. У червні 1941 р. в Україні та на її Західних окраїнних землях за Сяном і Бугом існувала вже масова визвольно-революційна організація, яка нараховувала тоді понад 20 тисяч членів.Націоналістична державницька ідеологія та її визвольна концепція набули широкого поширення, стали панівними в народі, зокрема, на Західних та Північно-Західних Землях. Цьому значною мірою сприяла нова революційна концепція визволення України, прийнята на Другому Великому Зборі ОУН, що відбувся в м. Кракові у квітні 1941 р. У політичних постановах Збору стверджувалось: «Ідея Української Самостійної Соборної Держави (УССД) стала в нашому столітті основою українського світогляду та нового політичного націоналістичного руху»;«Тільки вповні суверенна Українська Держава може забезпечити українському народові вільне життя і повний усебічний розвиток усіх його сил»;«СРСР – це новітня форма московського імперіалізму, що доводить поневолені народи й країни до національного, культурного й економічного застою й руїни»;«Тільки шляхом революційної боротьби з наїзниками здобуде український народ державу»;«ОУН співпрацює з тими революційними рухами поневолених Москвою народів і з тими державами, що змагають до повного розвалу СРСР і підтримують створення незалежної Української Суверенної Соборної Держави».Постанови Другого Великого Збору ОУН стали ідейно-політичною основою, фундаментом, на якому 30 червня вознісся Акт відновлення Української Держави.Національно-визвольний рух та його бойові загони були серйозною реальною силою і, спираючись на неї, можна було братись за відновлення Української Держави, створювати центральні та місцеві органи влади. Це перша, найсуттєвіша передумова появи Акту 30 червня. Сьогодні не викликає сумніву, що без революційно-визвольного руху, очоленого ОУН, без підтримки її визвольної концепції народом, про відновлення Української Держави у тодішніх воєнних умовах не було б і мови.Другою важливою справою на шляху до відбудови Української Держави було підняти національну свідомість української людини, її людську гордість та честь і укріпити в народі віру у власні сили. Переконати, що в нас є досить власних сил, щоб самим визволитися, що причина нашої слабкості в нашій поганій зорганізованості, в тому, що ми роз’єднані, розсварені, і що мусимо всі наші сили зібрати воєдино і бити по ворогові сконцентровано.Єдиними надійними союзниками в нашій боротьбі за державну незалежність могли бути лише такі самі, як ми, поневолені народи. З їхніми визвольними рухами ми зв’язувались і спільно з ними боролись проти наших спільних поневолювачів.Третій чинник, і дуже могутній, що спричинився до проголошення Акту 30 червня, – це конкретна організація діяльності революційно-визвольного руху, спрямування її на практичне здійснення відновлення української державності. Тут ішлося про опрацювання низки цілком конкретних заходів, про підбір для цього відповідних кадрів, про їхню правильну розстановку на всіх ділянках діяльності та визначення усім чітких і реальних завдань.Уже зимою, в лютому 1941 p., коли можливість совєтсько-німецької війни стала дуже ймовірною, Провід ОУН почав розробляти відповідний план діяльності Організації на воєнний час. У цій праці, крім членів Проводу, активну участь узяли багато провідних членів ОУН, добрих фахівців у відповідних ділянках, а також деякі спеціалісти, що не належали до ОУН, зокрема, військовики, художники-графіки, поети тощо.Розглядались різні можливі варіанти ходу війни, від блискавичної до затяжної. Бралось до уваги й перемогу Німеччини, і її поразку, і перемогу Союзних армій, і можливість конфлікту Союзних держав із Совєтським Союзом. Залежно від того обмірковувались різні форми політичної й військової діяльності визвольного руху. Передбачити вже тоді кінцевий результат війни, вгадати, хто в ній переможе, хто програє, та й чи взагалі будуть у цій війні переможці – було нереально. В одному ми були певні: яким ходом не пішла б ця війна, нам необхідно створити здатні до боротьби збройні сили, власну армію. Лише в той спосіб можна буде реально розраховувати на відновлення Української Держави. Без власного національного війська жодні сприятливі обставини нам нічим не допоможуть. З цих засад випливала вся наша тактика під час війни.Негативне ставлення гітлерівської партії до українського народу й усіх інших слов’янських народів було відоме. Вона розглядала Україну й усю Східну Європу як свою майбутню колонію. Але одностайності у вищих урядових колах у цьому питанні не було. Дещо відмінні погляди на східну політику існували в середовищі вищого німецького військового командування. Дехто схилявся і до думки про утворення на руїнах СРСР національних держав колись поневолених народів, але залежних від Німеччини. Ідея незалежної суверенної Української Держави прихильників у німецькому середовищі не мала. Дискусійним у колах німецьких політиків було лише питання про те, чи створювати на завойованих східних територіях традиційні колонії, чи змодернізовані й обновлені, у вигляді держав-сателітів, повністю контрольованих німецьким Райхом.Враховуючи неприхильність німецького уряду до української державності, потрібно було вже на самому початку війни примусити його розкрити свої карти української і, взагалі, всієї східної політики й таким чином змусити ясно виявити позицію: чи Німеччина «за», чи «проти» Української Держави. У разі евентуального позитивного ставлення до відновлення Української Держави, хоч це було мало ймовірним, але, залежно від ходу війни, можливим, ОУН мала на меті використати всі можливості для організації власної сильної армії та максимально поширити й спопуляризувати на всіх українських землях національно-державницькі ідеї. Головна мета – за будь-яких воєнних умов домогтись того, щоб у кінцевій фазі війни Україна стала самостійним підметом на міжнародній політичній арені, а не предметом торгів імперіалістичних держав.На той випадок, якщо німецький уряд вороже поставиться до відновлення Української Держави, у чому сумнівів майже не було, планувалось:1) довести до свідомості українського народу, що Німеччина несе Україні нове поневолення, що націонал-соціалістичне рабство таке ж саме, як російсько-большевицьке;2) розкрити фальшивість німецької політики так званого «визволення від большевиків», не допустити участі українців у війні на боці німців, зривати всі плани допомоги Німеччині, зокрема, економічні;3) домогтися знищення пануючих ще в частині українського населення германофільських настроїв, мнимої надії на німецьку «допомогу» у боротьбі за визволення з більшовицької неволі.Ішлося про те, щоб фронт боротьби проти німецької окупації охопив усю Україну, а не тільки якусь її частину, щоб утягнути в боротьбу всі верстви народу, а не лише одних революціонерів. Боротьба проти німецьких загарбників мала стати тотальною і вестися на всіх можливих фронтах.Провід ОУН чітко усвідомлював, що незалежно від ставлення німецького уряду до України та від воєнного становища, уже на самому початку війни потрібно задекларувати відновлення Української Держави. З цим погоджувались всі. Дискусії велись лише про те, як це найліпше реалізувати, який це матиме вплив на Україні по той бік фронту й у світі, яка буде реакція німецької влади. Планом Проводу передбачалось проголошення Акту відновлення Української Держави найперше у Львові, а згодом, після звільнення, у столиці України – у Києві, утворення уряду –Українського Державного Правління та організація місцевих органів влади.Оскільки східні області України були слабо охоплені визвольним рухом, то з метою якнайшвидшої їхньої активізації, створено три спеціальні Похідні групи членів і симпатиків ОУН, загальною кількістю понад п’ять тисяч осіб. Кожній групі призначався конкретний терен діяльності, який вона зобов’язана була добре вивчити в усіх відношеннях, включаючи сучасну історію совєцького часу. Члени груп забезпечувались топографічними картами, довідниками, путівниками тощо.Головним їхнім завданням було, опинившись на місцях призначення, від імені Державного Правління ініціювати організацію місцевої адміністрації та одночасно організовувати нелегальну мережу ОУН. Умови війни вимагали повністю змінити весь дотеперішній «мирний» стиль роботи Організації на «воєнний», перебудувати всі ділянки праці на військовий лад, зокрема, психологічно підготувати членів Організації до діяльності за воєнних обставин. А головне, треба було правильно й чітко визначити стратегічні й тактичні цілі, сформулювавши кінцеву мету й методи її досягнення.Відповіді на ці питання були дані у травні 1941 р. в інструкціях Проводу «Боротьба й діяльність ОУН під час війни». Вони регламентували діяльність Організації, починаючи з передодня війни й перших її днів до діяльності в умовах державного будівництва. Ось деякі пункти з цих «воєнних інструкцій», що безпосередньо стосуються відновлення української державності:«ОУН використає війну зі СРСР для розгорнення боротьби за Суверенну Соборну Українську Державу;Наше завдання: власною боротьбою, будуванням власної держави власними силами та за власною ініціативою здобути собі ролю підмету і партнера, учасника війни...;Держави, які ведуть боротьбу з Москвою і не ставляться вороже до України, трактуємо як природних союзників... Основною передумовою того є визнання й пошанування з боку тих держав суверенності й соборности України та дійсно позитивне відношення до української державності;Якщо б на Україну прийшли війська таких держав, що вороже відносилися б до української державності, тоді наша визвольна боротьба увійшло б у новий період» (тобто ворожий до окупантів – В.К.);На звільнених частинах української землі... ОУН проголошує відбудову Української Держави, встановлює владу, яка має зорганізувати державне життя у всіх ділянках та керувати ним;Мандат на проголошення української державності та встановлення влади дає нам довголітня визвольна боротьба, підняття повстання, державно-творча ініціатива та практична сила;ОУН не ставить собі цілі, щоби мати у державі монопольне становище... Будування державної влади на монопольному принципі для української державності було б шкідливе;Керівні посади в державному уряді будуть займати особи за їхніми моральними вартостями, здібностями, авторитетом, фаховими кваліфікаціями і які мають довір’я у народі;Якщо б на Україні створився центральний державний уряд, організований іншими державними силами, і стояв на платформі повної суверенності й соборності України, тоді ОУН визнає його центральною владою України і йому підпорядковується державна влада, встановлена ОУН на опанованих нею територіях;ОУН завжди стоятиме на сторожі добра України та дбатиме всіма засобами, щоб державний уряд і цілий державний апарат служили тільки Україні. Будемо підтримувати все, що корисне для України, а все, що шкідливе – нищити, без огляду на те, хто це робить;Кожна установа, що отримала би владу в Україні від чужоземних чинників, хоча б вона складалася з українців, є установою даної держави і не може представляти України як суверенної держави».В інструкціях Проводу ОУН сказано все дуже ясно й чітко й роз’яснення тут зайві. Ціль – Самостійна Соборна Українська Держава. Війну використовуємо для здобуття державної незалежності. Отже, спочатку проголошення відновлення Української Держави, створення Українського уряду й місцевих органів державної влади, далі – переговори з воюючими сторонами з позицій суверенної держави.

ЛЬВІВСЬКА ГРУПА ПРОВОДУ ОУН
Для реалізації задуманих планів, крім трьох Похідних груп, створено також ще спеціальну керівну Львівську Похідну групу, що складалась із членів Проводу та провідних осіб Організації. На неї покладено завдання організації усіх справ, пов’язаних з проголошенням відновлення української державності. Тільки-но почалась 22 червня війна, як зразу ж вступив у дію мобілізаційний план воєнного часу. На Західно-Окраїнних Українських Землях залишилась мінімальна кількість членів Організації, необхідна для продовження місцевої діяльності, а всі інші відійшли у складі Похідних груп на Східну Україну. Львівська група провідних членів ОУН (близько 20 осіб) мала свої окремі завдання і свій маршрут походу на Львів. Уже на другий день війни Ярослав Стецько, Микола Лебедь, Іван Равлик і я – Василь Кук, на легковій автомашині, зареєстрованій у військовому відомстві, переїхали без перешкод на правий, східний бік ріки Сяну, із наміром якнайскоріше добратись до Львова, їхати по головній дорозі було і важко (бо по ній ішло багато військових машин) і небезпечно – з огляду на можливу перевірку документів військовою жандармерією. (Наші документи не давали нам права на перебування у зоні воєнних дій). Тому ми з’їхали на бічну доріжку, але вже за селом Ветлин попали під обстріл совєтської артилерії. Перед нами був фронт. Врятував невеличкий лісок. По тому Лебідь повернувся автом до Кракова, а ми вже пішки пробирались у напрямі до Львова.З Кракова виїхали ми таємно від німців, використовуючи наявні в нас німецькі військові документи. Добратись нам до Львова треба було раніше, ніж там установиться німецька адміністрація. Цим пояснюється поспіх групи: якнайшвидше до Львова, щоб не запізнитись! По дорозі на Львів наша група зустріла чимало всяких перешкод, що могли призвести до її ліквідації. Передусім, нас могла арештувати німецька військова польова жандармерія. Дехто у групі мав добуті різними способами військові документи, видані німецьким вищим військовим командуванням (ОКВ), а німці до документів ставились із довір’ям та респектом. Вони їх не перевіряли та й не до того їм було, коли навкруги не вщухала стрілянина та рвались снаряди, йшли бої. Де проходить лінія фронту – ми точно не знали, тому могли дуже легко попасти під кулі совєтської армії. За м. Ярославом ми повернули на південний схід у напрямі села Сухорів, а далі вже рухались через села: Ветлин – Висоцько – Лази – Заліська Воля – Бучина – Млини – Краковець.25 червня добрались ми до містечка Краковець, розташованого на лівому березі ріки Шкло. По дорозі – зустрічі з населенням, бесіди про його життя, взаємне інформування. Знайомились із совєтською дійсністю, із цим спустошенням, що його вчинили більшовицькі окупанти за неповних два роки. Про становище на звільнених теренах ми постійно інформували Провідника ОУН Степана Бандеру й друзів, котрі перебували ще на німецькому боці. У Краківці ми пробули два дні. Тут до нас долучились інші члени групи і так нас зібралось уже близько 15 осіб: Ярослав Стецько, Ярослав Старух, Лев Ребет, Євген Врецьона, Іван Равлик, Дмитро Яців, Іван Вітошинський та ін. Микола Лебедь, Степан Ленкавський включились у роботу групи вже у Львові 3 липня. У Краківці нам пощастило знайти справну ватажну машину («полуторку») із водієм, який хотів повернутись у свою Полтавщину. Я пообіцяв йому допомогти дістатися наразі лише до Львова, а потім і далі на схід, якщо він довезе нас до Львова. Домовились. Водій був радий, що вдасться зберегти від конфіскації німцями його машину, а ми задоволені, що маємо змогу якнайшвидше дістатися до Львова. Відповідно до того, як фронт усе далі просувався на схід, ми й наближалися до столиці Галичини. 27-го ми вже були в Яворові, де зустрілись зі членами визвольного підпілля та побачили вперше військовополонених совєтської армії. Тримались вони гідно, повні неприхованої ненависті до німців.28 червня через м. Янів (нині Івано-Франкове), передмістя Левандівку, в’їхали ми у Львів і зупинились на площі біля церкви св. Юра. Було вже після полудня. Треба було зайнятись розміщенням людей, зібрати інформацію про те, що діється в місті.Ярослав Стецько та Іван Равлик замешкали в домі родини останнього, а я разом з Ярославом Старухом примістився у його добрих знайомих ще з польських часів, що жили неподалік площі Ринок (вул. Краківська, 17, кімната 9). Усі інші також знайшли приміщення, хто в рідні, хто у знайомих.Ще того дня ми зайняли у своє розпорядження будинок колишнього українського банку «Дністер» на вулиці Руській, де раніше були якісь совєтські установи. В кімнатах цього будинку на другому поверсі розташувався штаб ОУН. Діяли ми тоді легально, відкрито, як влада. У Львові в той час фактично жодної офіційної влади ще не було. З наближенням фронту совєтська влада втекла, залишивши у тюрмах сотні постріляних і закатованих політв’язнів. Німецькі фронтові частини пройшли через місто і подались далі на схід, переслідуючи совєтську армію, а тилова німецька адміністрація ще не встигла встановитись. Тож єдиною владою в місті тимчасово була ОУН, члени якої вийшли з підпілля або прибули із-за Сяну та Бугу.29-го (неділя) та 30-го червня (понеділок) велась інтенсивна підготовка до скликання Народних Зборів. Ярослав Стецько зайнятий був переважно розмовами з різними видатними громадськими діячами Львова, маючи на меті запросити їх до участі в Народних Зборах, а згодом – і до українського уряду чи міської управи. Тоді ж він мав розмову з митрополитом Андреєм Шептицьким, в якій докладно поінформував його про німецьку політику щодо України, про становище в Організації, зокрема, про причини виникнення внутрішнього конфлікту та її розколу, а також про намір скликати Народні Збори для проголошення відновлення державності.Ярослав Старух – тоді член пропагандивної референтури Проводу ОУН, колишній член Краєвої Екзекутиви, організатор студентства й робітництва у Львові – виявив особливу активність та оперативність. Він прекрасно знав місто та його мешканців. Швидко відшукував потрібних людей і дуже вміло залучав їх до суспільно-політичної праці. Він був у постійному русі, завжди спішив, всюди встигав. До того ж був він чудовим пропагандистом-популяризатором. Він твердо вірив у все те, що говорив, тому йому вірили, його слова переконували. Саме завдяки Ярославу Старухові зразу ж запрацювала Львівська радіостанція. Більшовики, поспішно втікаючи з міста, не встигли її знищити. На станції залишився технічний персонал, диктори, серед них був також диктор – член ОУН Юліан Савицький. Це дало змогу інформувати світ про події у Львові відразу ж після його звільнення. Уся робота пропагандивного апарату ОУН була тоді зосереджена на використанні радіопередач.Тут, крім Ярослава Старуха, дуже активно працювали колишній провідник Краєвої Екзекутиви Лев Ребет, юрист і видатний теоретик українського націоналізму; журналіст Іван Вітошинський та багато інших досвідчених публіцистів. Через відповідні радіопередачі можна було оперативно впливати на всю діяльність визвольного руху на звільнених теренах України.Я встановлював зв’язки з визвольним підпіллям, відновлював діяльність Організації у нових умовах, підтримував контакти із Похідними групами. Швидко налагоджено зв’язок із крайовим провідником ОУН Іваном Климовим («Євген Легенда») та його близькими помічниками в Золочівщині – Романом Кравчуком та Осипом Безпальком. Велику активність та організаційні здібності в цих справах виявляли Роман Малащук, Осип Мащак – працівники оргреферентури Проводу, кур’єри-зв’язківці – Тарас Онишкевич («Галайда»), Гошовський Микола («Спартак»), Володимир Лобай («Вугляр») та ін. Головне завдання, яке стояло на повістці дня, – це перебудувати діяльність Організації відповідно до нової військової та політичної ситуації. Доки німці не визначили свого ставлення до української державності, необхідно було зберегти підпільну мережу, робити запаси зброї й амуніції, медикаментів та підпільної техніки. З іншого ж боку, треба було також частину кадрів скерувати на роботу в легальних установах (державно-адміністративних, культурно-освітніх тощо).Іван Равлик та Євген Врецьона із запалом узялися за організацію у Львові місцевої української міліції, яка у той час стала єдиною реальною силою, на котру могла легально опертися новостворювана українська влада.Я назвав лише найголовніші напрямки діяльності ОУН у перші дні після визволення Львова. Тоді практично всі ми займалися всіма справами. Ми справді таки були єдиною активно діючою владою і право на це давали нам блакитно-жовті пов’язки на рукавах. Будинок «Дністра» на вул. Руській був повний найрізноманітніших відвідувачів. Сюди надходила вся інформація зі звільнених від більшовиків українських земель, приходили звіти від підпільних організацій, тут видавались їм накази, розпорядження, інструкції. Тут відбувались засідання Проводу ОУН, уточнювалась тактика політичної діяльності визвольного руху.30 червня у Львів вмаршував Український легіон, який очолював сотник Роман Шухевич. Це була військова одиниця у силі одного куреня (три сотні, 330 воїнів), утвореного у складі німецької армії напередодні війни. Складався він переважно з членів ОУН та його симпатиків і мав назву Дружини Українських Націоналістів (ДУН). Мета організації такого куреня полягала в тому, щоб здобути фахові військові знання, вивчити німецьку військову тактику, аби у майбутньому мати змогу боротися за Українську Державу. І справді, згодом багато вояків куреня влились у лави УПА, де зайняли старшинські й підстаршинські становища. Поява у місті українського війська дуже сильно підняла у Львові авторитет підпільної влади ОУН.

НАРОДНІ ЗБОРИ
30 червня, у понеділок, о 6 годині після полудня на другому поверсі будинку «Просвіти» у Львові (площа Ринок, 10) відбулись Народні Збори. Тут зібрались представники громадськості міста Львова й околиць, церковні достойники, провідні члени ОУН, учасники підпільного визвольного руху. Зал був переповнений делегатами. Збори відкрив перший заступник Провідника ОУН Ярослав Стецько вшануванням пам’яті борців, які загинули в боротьбі за волю України. У змістовному вступному слові він з’ясував політичне становище України у зв’язку з війною, вказуючи, що війна в Україні ведеться за Державу Україну, за те, кому належатимуть багаті наші землі, й що український народ не сміє мовчки спостерігати розвиток подій, але мусить стати їх активним і самостійним учасником. Щодо Німеччини промовець підкреслив, що союз із нею можливий лише за умови визнання Німеччиною державної незалежності України та її уряду. Усебічно обґрунтувавши необхідність відновлення української державності, як вияву волі українського народу до самостійного державного життя, Ярослав Стецько зачитав Акт про відновлення Української Держави. Присутні вислухали оголошення Акту стоячи, одностайно схвалили його та відспівали гімн «Ще не вмерла Україна». Перші слова Акту звучали: «Волею Українського Народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України. Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця й Вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава».Відновлення державності вітали представники громадських установ та організацій. Від Української Уніатської (греко-католицької) церкви виступив о. д-р Й. Сліпий, який передав благословення митрополита Андрея Шептицького. Представник національно-визвольного підпілля, вітаючи відновлення Української Держави, заявив, що ОУН продовжуватиме боротьбу й не складе зброї, доки українська державна влада не буде встановлена на всіх українських землях, доки не будуть вигнані з України всі окупанти. Від імені українського війська – Дружин Українських Націоналістів – Збори привітав духівник ДУН о. д-р Іван Гриньох.Після закінчення привітальних промов, головуючий надав слово мені. Висвітливши коротко роль ОУН у національно-визвольному русі й боротьбі українського народу в останні роки, її відповідальність за подальшу долю визвольного руху та, обгрунтувавши моральне й фактичне право ОУН виступати від імені воюючої України, я оголосив наказ Провідника Проводу ОУН Степана Бандери про призначення Головою Українського Державного Правління Ярослава Стецька, першого заступника Провідника ОУН. Призначення Ярослава Стецька на посаду голови Державного Правління Збори схвалили аплодисментами. Підтримана була також запропонована мною пропозиція про надання Голові УДП права покликати членів Державного Правління, призначати їх на відповідні посади та звільняти з них.Згодом дехто вказував на недемократичність такого призначення Голови уряду. Але не слід забувати, що у тому часі йшла війна, діяли закони воєнного часу й вимагати в таких екстремальних обставинах суворого дотримання у цьому питанні демократичних принципів мирного часу було би просто нерозумно. Крім того, Провід ОУН виходив із засади, що німецький уряд вороже поставиться до факту відновлення української державності і застосує репресії. З огляду на це, свідомо підкреслювалась ініціатива ОУН в організації проголошення Акту відновлення Української Держави. Ситуація вимагала, щоб уряд держави очолив відомий і стійкий член Організації, який за всіх обставин гідно боронитиме зайняті позиції і нізащо не відступить. Ярослав Стецько як Голова уряду був свідомий тої відповідальності, яку добровільно брав на себе. Найближчий час повністю підтвердив правильність такого рішення. Вимогу німецької влади скасувати Акт 30 червня Степан Бандера і Ярослав Стецько категорично відхилили і гідно відстояли честь української нації, мужньо обороняючи право українського народу на державну незалежність. За це їх було арештовано й ув’язнено в концтабір.Під кінець Зборів з’явилися в залі представники німецької армії др. Ганс Кох та майор фон Айкерн. Зазначимо, що про скликання Зборів жодні німецькі установи не повідомлялись і ніякої німецької делегації не запрошувалось. Німецькі військові представники прибули на Збори з власної ініціативи, довідавшись про них від сторонніх осіб. Ганс Кох у той час працював у штабі Верховного командування німецьких збройних сил політичним радником в українських справах. У своєму виступі, спочатку німецькою, а під кінець українською мовою він підкреслив, що зараз іде війна і необхідно все мобілізувати для потреб фронту, питання ж української державності поки що не актуальне, воно не в компетенції Верховного командування і в майбутньому буде вирішене фюрером Адольфом Гітлером. Завдання українців під сучасну пору – працювати, усі свої сили спрямовуючи на перемогу Великої Німеччини над більшовицькою Росією. У промові Коха помітна була нервозність, невпевненість. Видно було, що і скликання Народних Зборів, і проголошення Акту відновлення Української Держави було для німців цілковитою і дуже неприємною несподіванкою. Усі присутні в залі з його виступу зрозуміли, що ставлення німецького уряду до української державності буде негативне, але мовчали.Попри деяку дисгармонію, що її вніс виступ Коха у святковий настрій Зборів, нарада тривала. Далі виступив член пропагандистського відділу Проводу ОУН Іван Вітошинський. Він, аби не надавати Зборам виразного протинімецького характеру й не дати командуванню німецької армії підстав для ворожого ставлення до Української Державності, висловив привітання німецькій армії, яка звільняє українські землі від більшовицьких окупантів і відзначив, що лише спільними зусиллями української й німецької армій можливе здобуття в цій війні перемоги над спільним ворогом – більшовицькою Москвою. Після завершального слова голови Державного Правління Народні Збори закінчилися гімном «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить!»Про хід Зборів інформувала львівська радіостанція. Організував передачі Ярослав Старух, у розпорядженні якого були всі матеріали Зборів: текст Акту, наказ про призначення Голови Державного Правління, тези окремих виступів тощо. Звістка про відновлення Української Держави й створення уряду викликала небувалу радість населення. Усюди на звільнених теренах України утворювались місцеві органи правління, налагоджувалося нормальне господарське, громадське та культурно-освітнє життя. З’явилось багато нових людей, ініціативних, енергійних, талановитих, які, не жаліючи сил, самовіддано працювали для відбудови власної Незалежної Держави. Українські місцеві органи влади діяли до осені, поки не були німцями скасовані й замінені окупаційними.Проголошення відновлення Української Держави на самому початку війни проти совєтської Росії було політично логічним і цілком закономірним актом. Зовсім аналогічно вчинила також підпільна Литовська націоналістична організація – фронт Литовських Активістів (ЛАФ), який уже на другий день війни задекларував відновлення Литовської Республіки й створив тимчасовий литовський уряд, котрий очолив Провідник ЛАФ – полковник Казіс Шкірпа. Це був посол вільної Литовської Республіки в Німеччині, який перебував тоді в Берліні. Його заступником, віце-прем’єром уряду став професор Юозас Амброзевічіюс, який знаходився у Литві. На заклик підпільного литовського уряду почалось у Литві повстання, в яке включились так звані територіальні литовські дивізії, і 27 червня майже вся Литва знаходилась у повстанських руках. Обидва Акти, як Литовський 23-го червня, так і Український 30 червня випливають з одного й того ж джерела – прагнення народу до волі й державної незалежності.

КИЇВСЬКА ГРУПА ПРОВОДУ ОУН
Подібно як Львівська, так і Київська група мала завдання зорганізувати проголошення відновлення Української Держави у Києві. Доки столиця України була окупована Росією, роль державного уряду виконувало УДП у Львові. З визволенням Києва тут мало відбутися повторне урочисте проголошення відновлення Української Держави й створено центральне УДП. У цій Групі були такі видатні особистості визвольного руху, як Я. Старух, Д. Мирон, Д. Маївський, Ю. Стефаник, О. Гай-Головко, Й. Позичанюк, Пантелеймон Сак («Могила»), Чинченко та ін. Коли Група перебувала у м. Василькові, до неї приєдналася ще група інтелектуалістів Івана Мітрінги (Борис Левицький, Турчманович, Роман Паладійчук, В. Ревак та ін. – близько 15 осіб). Група ця стояла на різко антинімецьких позиціях і була за те, щоб негайно почати проти німців збройну боротьбу. На даному етапі (до вересня), коли тривали ще в Берліні розмови з С. Бандерою і Я. Стецьком, це, із тактичного боку, було недоцільно. Для ОУН тимчасова нейтральність до німецької армії також була вигідна й навіть потрібна, оскільки це уможливлювало поширення у східних областях України підпільної мережі та широке розповсюдження українських державницьких ідей.Очолював Київську групу я, а моїм заступником був Ярослав Старух. Дмитро Мирон, майбутній провідник ОУН на цих теренах, готовив кадри для підпілля. У Групу входили ще зв’язкові кур’єри. Зі Львова я виїхав 8 липня на мотоциклі разом із зв’язковим «Галайдою». Водієм був студент Львівської Політехніки. Через Броди – Здолбунів – Дубно приїхали ми 9 липня у Рівне. Уже раніше сюди прибув Ярослав Старух. Полагодивши низку важливих організаційних справ, ми від’їхали й 10 липня були у Житомирі. З повноваження Голови УДП призначив я п. Івана Луцюка Головою Житомирського обласного Управління. Злагоджено працювала також мережа ОУН. Провідником Обласного Проводу призначив Миколу Шевчука, колишнього повітового провідника Грубешівщини.По автостраді Житомир – Київ можна було тоді добратись лише до села Калинівка. Далі починалася вже фронтова зона. Тому подальший наш шлях на Київ повертав на південь – на села Фасову– Пашківку – Бишів – Мала Снітинка – Фастів. Тут декілька днів затримались, щоб налагодити роботу адміністративного апарату й зорганізувати міліцію. Щоб бути якнайближче до Києва, ми через села Велику Снітинку – Фастовець– Митницю дійшли до м. Василькова. Тут довелось чекати звільнення столиці. У той час їздили по селах, збирали народ на Збори, встановлювали українську владу. Бував тоді я і у м. Житомирі, зустрічався з Миколою Климишином, Іваном Климовим та іншими членами Проводу, відпрацьовували нову тактику боротьби з окупантами.Не дрімала й німецька поліція безпеки. Вона вже 12 липня мала інформацію, «що група Бандери направила до Києва біля 30 своїх членів із завданням створити там якнайшвидше український уряд такого зразка, як у Львові, і оголосити його там по місцевому радіо». У результаті інтенсивних розшуків німецькій поліції вдалось, не без допомоги наших колаборантів з «мельниківців», довідатись про перебування Групи у м. Василькові й 31 серпня арештувати частину її керівних членів, включно і особисто мене. Допити почались вже у Василькові. Згодом арештованих перевезли в табір військовополонених у Білій Церкві, а звідти до тюрми в Житомирі, де допити продовжувались. Із Житомира арештованих відвозили у львівську тюрму через м. Луцьк. Тут під час тимчасової затримки транспорту мені, Д. Миронові та Т. Онишкевичу пощастило втекти з-під варти й через Волинь добратися до Львова. Усіх інших арештованих у Василькові після до­питів через деякий час звільнили з тюрми. Через арешти у Василькові проголошення відновлення Української Держави в Києві так і не відбулось.Після завоювання німцями Києва, німецька поліція ув’язнила С. Бандеру й Я. Стецька, провела у вересні 1941 року масові арешти націоналістів. З того часу почалася в Україні відкрита збройна і повстанська боротьба проти німецьких окупантів.

ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ АКТУ 30 ЧЕРВНЯ І ЙОГО ОЦІНКИ
Акт відновлення Української Держави, проголошений 30 червня 1941 р. у Львові, – важлива історична подія в житті нашого народу. Розглядаючи докладніше його значення для тогочасного періоду національно-визвольної боротьби в Україні, приходимо до безсумнівного висновку про те, що проголошення відновлення Української Держави:1) було логічним завершенням багаторічного етапу визвольних змагань українського народу 20-х – початку 40-х років XX ст.;2) продемонструвало волевиявлення українського народу до самостійного державного життя, що яскраво виявилось в утворенні органів української влади на всіх рівнях;3) відродило державницькі традиції українського народу.Ще раз було заявлено всьому світові, що український народ – законний господар своєї землі. Поряд із цим, проголошення Акту 30 червня 1941 р. примусило гітлерівський уряд розкрити свої справжні колоніальні наміри щодо України й унеможливило йому розігрувати роль «визволителя».Важко переоцінити значення Акту червня 1941 р. для подальшого ходу визвольних змагань в Україні. Цей Акт започаткував новий етап масової збройної визвольної боротьби, що тривав до кінця 50-х років. Боротьба проти німецьких окупантів у 1941-1944 pp., а з 1944 р. – проти окупантів московсько-більшовицьких, стала загальнонаціональною, всенародною. Було створено всеукраїнську народну Повстанську Армію – УПА. Разом із підпільними тереновими збройними відділами та допоміжними службами (медично-санітарними, кур’єрсько-зв’язковими, розвідницькими та господарсько-економічними) УПА нараховувала понад півмільйона дієвих учасників. Кількість бійців і командирів у військових бойових частинах, залежно від періодів, становила приблизно 150-200 тисяч. За тринадцять років визвольної боротьби проти німецьких і більшовицьких окупантів загинуло в боях і було закатовано в тюрмах десятки тисяч найкращих синів і дочок України, ще приблизно два мільйони були заарештовані та вивезені на заслання у Сибір, на Крайню Північ і Далекий Схід.Такої тривалої, масової, героїчної, всенародної війни за національне визволення не знала досі не лише наша, але й світова історія. Порівняти її можна хіба що з національно-визвольною війною під проводом Богдана Хмельницького в середині XVII ст.Визвольна боротьба у воєнні й повоєнні роки докорінно змінила психіку нашого народу. Вона зміцнила в людях віру у вищу правду, розбудила в них надію на можливість боротьби зі злом і, що найважливіше, знищила в людях страх. Народ перестав боятися своїх поневолювачів. Умер раб! Народився Борець-Месник! Завдяки боротьбі значно зросла національна свідомість народу на всіх землях України. Ідея національного відродження запустила глибоке коріння в народі. З крові й жертв повстанської народної боротьби зародився національно-визвольний рух 1960-1970-х років і нинішній демократичний рух за суверенітет і повну державну незалежність України.Як же поставилися основні суспільно-політичні чинники в Україні до Акту 30 червня 1941 p.? Українські громадсько-політичні угруповання, їхні провідні представники, які діяли в Україні до німецько-польської війни у вересні 1939 p., схвалили Акт і спільно з ОУН взялися до відбудови української державності, їхні представники ввійшли у склад уряду та в органи місцевого управління.Негативну позицію зайняла одна політична група полк. Андрія Мельника (ОУНм). Вони критикували організаторів Акту головним чином за те, що його проголошено без згоди й без відома німецької влади в той час, коли німецька армія визволяє Україну від більшовицької окупації. З ними солідаризувалось колаборантське середовище. Воно також неприхильно сприйняло Акт, але поширювало чутки, що все відбулось за тихою згодою третьорядних німецьких чинників. Такі чутки їм були потрібні для того, щоб хоч трохи якось виправдати свою співпрацю з окупантами, мовляв, не ми одні з ними співпрацювали.А вже зовсім вороже виступили проти Акту відновлення української державності більшовики та їх прислужники, засуджуючи ОУН за її, начебто, співпрацю з Німеччиною. Характерною рисою їхньої пропаганди є те, що вони всіх своїх політичних противників обов’язково обзивають агентами чужоземних розвідок. Так, наприклад, поборюючи український націоналізм, вони не воюють проти самої ідеї національного визволення (це було б їм політично невигідно), а всіма засобами «доводять», що всі націоналісти – продажні агенти, а в даному разі агенти німецького фашизму. «Наявність альянсу, – твердять вони, – між ОУНівцями і Третім райхом спростувати неможливо»[1]. Підставою для такого висновку, на їхню думку, є третій пункт Акту відновлення Української Держави від 30 червня, у якому читаємо:«Новоповстаюча Українська Держава буде тісно співпрацювати з націонал-соціалістичною Великою Німеччиною, що під проводом свого вождя Адольфа Гітлера творить новий лад у Европі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації. Українська Національна Революційна Армія, що твориться на українській землі, боротиметься далі із союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Державу і новий лад у цілому світі».Кожна політично грамотна людина, вникнувши у зміст цього абзацу, може зробити лише один висновок: новоповстаюча Українська Держава буде співпрацювати з Німеччиною тільки за умови визнання німецьким урядом існування Української Держави. Для того й проголошувалась Українська Держава, власне створювався уряд, щоб Україна могла на рівних правах вести переговори, укладаючи союзи, провадити спільну війну проти своїх національних ворогів. Це цілком нормальна політика вільного суверенного народу.Так, до речі, в 1709 р. чинив гетьман України Іван Мазепа. Коли шведське військо вступило на українські землі, він склав зі шведським королем угоду й українське військо спільно зі шведським воювало проти російських поневолювачів за незалежну Українську козацьку державу. Тоді це також була єдино правильна політика.ОУН, між іншим, ніколи не приховувала того, що вона не проти союзу України з Німеччиною у війні проти більшовицької Росії за умови визнання самостійності й незалежності Української Держави. У даному разі не мало значення, який політичний лад існував тоді в Німеччині, адже йшлося про боротьбу проти спільного ворога. Для прикладу, американці й англійці також не брали до уваги політичний аналогічно німецькому тоталітарний лад в СРСР, коли вступили з ним у союз проти спільного ворога – гітлерівської Німеччини.Дуже доречно з цього приводу зацитувати Провідника ОУН Степана Бандеру, головного співавтора тексту Акту про відновлення Української Держави, який у своєму зверненні «Слово до українських Націоналістів-Революціонерів за кордоном» від 1948 р. писав: «дехто закидає, що під час Акту 30 червня 1941 р. були вжиті фрази й жести приязного супроти Німеччини тону. В цій справі пора сказати одверте слово, бо наша правда ясна і чиста, і треба припинити фальшиве змалювання дійсності. Ми обстоюємо завжди незалежність української політики, яка керується тільки українською рацією, а не кокетуванням (безуспішним) із сторонніми силами. Стоїть питання про основну лінію політики під час минулої війни, зокрема супроти Німеччини. Війна Німеччини з іншими державами, доки вона не зачіпала України, вимагала від нас повної нейтральності. (...)Коли ж Німеччина пішла війною проти Росії, нашого ворога, то Україна не могла прийняти неприхильно цього факту. Але тим ще не розв’язувалося питання взаємин між Україною – Німеччиною. Воно мусило залежати тільки від одного: як поставиться Німеччина до державної суверенності України, чи буде шанувати українську суверенність, українські інтереси, чи буде шукати в Україні союзника проти більшовицької Росії, – чи трактуватиме Україну як воєнну здобич і об’єкт своїх цілей. Українська самостійницька політика не могла керуватися тим, що гітлерівська Німеччина така, чи така, отже, ми відразу проти неї. Ми мусили стати, і стали на позиції незалежної реалізації наших національних цілей, оборони наших прав і інтересів. А далі мусила сказати своє слово Німеччина.(...)І ще одно: коли в такій ситуації мала бути боротьба між нами, – то треба було, щоб її не спровоковано і виразно спричинила Німеччина потоптанням прав і волі українського народу. Тому наша лінія була чітка: невідступне відстоювання справи державної незалежності, а під умовою шанування її – готовість до приязних взаємин і до спільної війни проти більшовицької Росії, і тільки проти неї. Таку політичну лінію ми вважаємо за єдино правильну, її ми намітили, її реалізували і важкими жертвами відстояли – і до неї завжди признаємося» [2, с 17-18].

ЧУЖИНЦІ ПРО АКТ 30 ЧЕРВНЯ
Про боротьбу українського народу за державну незалежність під час Другої світової війни і, зокрема, про Акт 30 червня за кордоном існує численна література, авторами якої є американці, англійці, німці, шведи та ін. [4]. І, що дуже знаменно, чужинці краще розуміють вагу Акту відновлення Української Держави, ніж багато хто з українських політиків, їхні оцінки об’єктивніші, політичний аналіз глибший. Може, тому, що на них не впливає партійний комплекс ненависті до авторів Акту.Так, наприклад, шведський журналіст Арвід Фредборг, який під час війни 1941-1943 pp. жив у Берліні, видав у 1943 р. книжку «Поза сталевим муром» [ст.32, 4], де описує події, що відбувалися у тилах німецької армії, яка воювала на совєтському фронті. Він підкреслює, що проголошення державної незалежності України у Львові стало головною причиною краху всієї німецької політики в Україні, а це, у свою чергу, вплинуло на хід війни із совєтською армією, що врешті призвело до повної поразки німців. Нацисти, пише він, виступаючи проти Акту 30 червня, арештовуючи українських націоналістів, відкрили свої колоніальні наміри щодо України. На початку війни німецькій військовій пропаганді вдалось обіцянками про відновлення української державності, створення національної армії позитивно впливати на червоноармійців-українців, і вони сотнями тисяч утікали з Червоної Армії у надії попасти до своєї рідної армії. Вороже ж ставлення німців до Акту відновлення української державності відкрило всім очі на справжні наміри німців, і Україна з можливого союзника стала її ворогом. Українські націоналісти, стверджує Арвід Фредборг, Актом 30 червня перекреслили гітлерівсько-німецькі плани виступати перед поневоленими більшовицькою Москвою народами у ролі «визволителів» і водночас готуючи їм ще жахливішу нову неволю.Визначний американський журналіст Вільям Генрі Чемберлін про Акт 30 червня висловився так [ст. 3, 5]: «...проголошення було цілковитою несподіванкою для німців і поставило їх у дуже невигідне становище. Признати їм цей доконаний факт означало б відмовитись перетворити Україну на колонію німецького «лебенсрауму». Спротивитись йому означало б відкрити свої справжні плани на самому початку їхнього походу у Східній Європі і змобілізувати проти себе її народи».Англійський дослідник Стюарт-Сміт, коментуючи Акт 30 червня, наголошує, що лише божевіллям нацизму можна пояснити заборону українського уряду у Львові та арешт його голови Ярослава Стецька. Цим німці відштовхували від себе 40 мільйонів  українців [ст. 3, 6].Підсумовуючи, можна сміливо ствердити, що литовський Акт 23 червня й український Акт 30 червня про відновлення державної незалежності – події важливого історичного значення світового масштабу. Позитивне ставлення німецької влади до українського та литовського урядів, сприяння визвольній боротьбі усіх народів, поневолених Москвою, дало б німцям реальні шанси на перемогу у війні. Виступаючи проти національного визволення, проти відновлення національних держав, вони цим самим змобілізували всі поневолені Москвою народи проти себе.Про це свідчить, зокрема, і такий факт. Із совєтських полонених німці організували кілька підрозділів, що складались із представників поневолених народів – грузинів, вірменів, азербайджанців, узбеків. Ці відділи (батальйони) німці послали боротись проти українських повстанців. Усі вони перейшли на бік УПА й повели боротьбу проти німців. В оперті на ці національні відділи стало можливим організувати й провести в листопаді 1943 р. на Рівненщині перший підпільний з’їзд поневолених Москвою народів. Вироблена на цьому з’їзді програма стала могутньою політичною зброєю проти обох імперіалізмів – німецького й московського. Гасла «Смерть Гітлеру! Смерть Сталіну!» і «Воля народам! Воля людині!» ясно вказували на мету визвольних рухів усіх поневолених народів.Під цими гаслами в 1940-х роках розгорнулась боротьба українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу, що в різних формах триває і до сьогодні.

ПІСЛЯ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
Як же склалися взаємини між ОУН та націонал-соціалістичною Німеччиною після проголошення відновлення Української Держави? Гітлерівська влада не те, що не визнала за українським народом права на незалежну державу, але повела проти ОУН нещадну боротьбу. Найперше – гітлерівці намагались примусити Провід ОУН скасувати Акт 30 червня, а коли це їм не вдалося, застосували проти ОУН і членів Українського Державного Правління жорстокі репресії, аж до розстрілів включно.Уже через два дні після проголошення Акту, 3 липня, німецький підсекретар Кундт у Кракові викликав провідника ОУН Степана Бандеру на переслухання. Він намагався залякати Степана Бандеру репресивними заходами, якщо ОУН не припинить діяльності щодо української державності. У відповідь на недвозначні погрози Кундта, Степан Бандера не лише схвалив Акт 30 червня, але й узяв на себе всю відповідальність за його проголошення, заявивши: «У цій боротьбі... ми виступаємо за незалежну й вільну Україну. Воюємо за українські ідеї й українські цілі». Під кінець переслухання Степан Бандера підкреслив, що всі накази, які він видавав, не узгіднювались із жодними німецькими установами, а засновувалися: «...тільки на мандаті, що я одержав від українців». Невдовзі після переслухання, 5 липня, Бандеру було арештовано й відправлено з Кракова до Берліна.У Львові, після безрезультатних намагань німецьких органів влади примусити Ярослава Стецька відкликати Акт 30 червня, по невдалім замаху на його життя, гестапо 11 липня арештувало Стецька та його секретаря Романа Ільницького і  також відвезло їх до Берліна, де вже перебував Степан Бандера. У Берліні почалася нова серія допитів і розмов із вимогою відкликати Акт 30 червня, а розгляд питання української державності відкласти до часу закінчення війни. Не домігшись від арештованих скасування Акту, німецька влада тимчасово звільнила їх під домашній арешт: Степана Бандеру – 20 липня, а Ярослава Стецька – 25 липня. Звільнення арештованих можна пояснити не лише зміною німецької політики в українському питанні, а й труднощами німецької армії на Східному фронті. У середині липня німецька наступальна кампанія була затримана під Києвом на річці Ірпінь. Почалися затяжні, кровопролитні оборонні бої, що тривали два з половиною місяці. Тільки під кінець серпня німецька армія форсувала Дніпро на північ від Києва, на початку вересня на півдні від Києва переправилась на лівий берег, оточила київську групу совєтських військ і 19 вересня зайняла Київ.Успіхи на фронті посилили шовіністично-расистські імперські настрої Німеччини, що позначилось і на ставленні до української державності. Воно стало вкрай негативним. Німецька влада вирішила силою розправитися з українським національно-визвольним рухом та з ОУН. Етап переговорів, з’ясування позицій закінчився, почалася війна. 15 вересня в Берліні було заарештовано Провідника ОУН Степана Бандеру, Голову Українського Державного Правління Ярослава Стецька, керівних осіб ОУН із націоналістичного руху: Володимира Стахіва, Івана Габрусевича, Романа Ільницького, Омеляна Антоновича, Осипа Тюшку, Нестора Процика та ін. Тоді ж у Львові було ув’язнено членів Державного Правління: Дмитра Яціва, Івана Равлика, Андрія П’ясецького та видатних діячів ОУН Степана Ленкавського, Миколу Климишина (члени Проводу), Льва Ребета, Ярослава Горбового, Ярослава Рака. В жовтні у Миргороді на Полтавщині вбито керівника Північної Похідної Групи ОУН Миколу Лемика. Ще раніше, 31 серпня, в м. Василькові на Київщини гестапо арештувало групу провідних членів ОУН, які добиралися до Києва, щоб там ще раз проголосити відновлення Української Держави. Серед них: Василь Кук, Ярослав Старух, Дмитро Мирон, Йосип Позичанюк, Пантелеймон Сак, Іван Чинченко, Тарас Онишкевич, Микола Гошовський та ін. у кількості близько 20 осіб.Варто зазначити, що арешти членів ОУН у т. зв. райхскомісаріаті «Україна» почалися уже в серпні. Тому тут раніше, ніж у Галичині, створилося революційне-націоналістичне підпілля, і почалася збройна боротьба проти німецьких окупантів. Про ставлення німецької влади до членів підпільних організацій ОУН свідчить ряд документів, що збереглися у німецьких архівах і тепер доступні для наукових працівників. Наведемомо один із них: «Безсумнівно встановлено, що бандерівський рух підготовляє повстання у райхскомісаріаті з метою створити незалежну Україну. Усіх членів бандерівської організації арештовувати і після детального допиту в цілковитій таємниці ліквідовувати як злочинців. Протоколи допитів пересилати до Айнзацкомандо С/5. Цей документ, після ознайомлення з ним командира, негайно знищити». Зі справи «Суд над головними злочинцями перед Міжнародним трибуналом у Нюрнбергу. 14.11.1945 - 01.10.1946.» Нюрнберг, 1949, с. 269-270. [4]Подібних документів багато. Вони найвиразніше свідчать про непримиренну боротьбу ОУН і всього визвольного руху проти німецьких окупантів. Акт 30 червня став тим рубежем, що відділяє відносно мирний етап утвердження української державності від етапу збройної боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. Коли в першому етапі мають ще місце розмови й переговори з німецькими органами влади про визнання Української Держави, про евентуальну спільну боротьбу за повне визволення всіх українських земель, то у другому йде вже безпощадна війна проти німецьких окупантів-колонізаторів. І почали її, і організували українське націоналістичне підпілля ОУН і УПА. Така історична правда.


ПРИМІТКИ
1.Див., зокрема, Маніфест ОУН від грудня 1940 р.2. Англомовні видання цієї книги вийшли в Лондоні, Торонто і Нью-Йорку в 1944 р. Див. [3].3. Запис розмов з членами Українського Національного Комітету і С. Бандерою з липня 1941 р. Документ опубліковано в кн. 3 німецьких документів «Літопису УПА» (с.10).4. Подано за: Літопис УПА. - Т. 21. - Кн. 3. - С 99-100.

ЛІТЕРАТУРА
1. Політика і час. - 1991. - № 5. - С 70.2. Стецько Я. 30 червня 1941: Проголошення відновлення державності України. – Торонто, 1967. – С. 205.3. Шанковський Л. За об’єктивну оцінку Акту 30 червня // Стецько Я. 30 червня 1941. - Торонто. 1967. - С. 344-368.4. Fredborg A. Bakom stalvallen: Som svensk korrespondent. – Berlin, 1941-1943. -Stockholm, 1943. - 448 p.5. Chamberlin W. H. The Ukraine: A Submerged Nation. – New York, 1944.6. Stewart-Smith D. G. The Defeat of Communism. - London, 1964.


ДОДАТОК

Степан Бандера про Романа Шухевича
КОМАНДИР – ПРОВІДНИК (СЛІДАМИ СЛ. ПАМ. РОМАНА ШУХЕВИЧА)
Стаття ця була надрукована за підписом Ст. Бандера насамперед у тижневику «Шлях Перемоги», Мюнхен, чч. 2, 4, 5, 6 за березень-квітень 1954 р., рік І, відтак у збірнику «За самостійну Україну», як спеціяльне видання Бібліотеки Українського Підпільника, видання Закордонних Частин ОУН, 1957 р., і згодом у місячнику «Визвольний Шлях», Лондон, рік ХІІ/ХVІІІ, кн. 3/205 за березень 1965 р. Уривок з статті був ще надрукований у «Шляху Перемоги», Мюнхен, рік вид. XV, ч. 11 (734) з 17 березня 1968 р.
ІПостать сл. пам. Романа Шухевича – одна з найвизначніших у всій історії націоналістичного революційно-визвольного руху, а в переломових етапах останнього двадцятиріччя – її символ і дороговказ. Роман Шухевич відіграв важливу ролю в розвитку визвольного руху в попередніх його періодах, а у найважливіший період – від початку останньої війни до сьогодні – надав йому напрям і безпосередньо ним керував.У тридцяті роки, від 1-го Конгресу ОУН до 1933 року, в революційно-визвольному підпіллі на західноукраїнських землях ішла внутрішня боротьба за зміст, форму й організацію дальшої визвольної боротьби. Після майже десятирічного періоду бойової діяльности УВО (Української Військової Організації) вступила в дію Організація Українських Націоналістів. Почалися змагання між двома тенденціями і суперечки, не раз гострі, між їх речниками і прихильниками. Серед членства була вже утвердилась загальна свідомість, що обмежувати далі революційну дію лише бойовими формаціями недоцільно, як недоцільно залишати політичну ділянку боротьби існуючим легальним партіям опортуністичного напрямку, – натомість необхідно розгортати широку революційно-політичну акцію і творити підпільну ідеологічно-політичну організацію з націоналістичною ідеологією і революційно-визвольною політичною концепцією. У тому відношенні щодо потреби творити на західноукраїнських землях Організацію Українських Націоналістів не було ні сумнівів, ані суперечок.Питання стояло інакше. Одна течія заступала організаційний і дійовий паралелізм УВО-ОУН. Обидві організації мали б існувати окремо, з розмежованим полем діяльности, окремими формами і методами дії, тільки в самих проводах мала б бути координація.ОУН, що вела б ідеологічно-виховну, політичну й пропаґандив-ну працю в дусі самостійництва й революційного націоналізму, але не пов’язану організаційно з револю-ційно-бойовою УВО та її актами, не зважаючи на її нелегальні, підпільні методи дії і форми праці, – повинна б мати в умовах польської окупації вільніше ставище і ширші можливості розвитку.Друга течія заступала концепцію послідовного уодностайнення революційно-визвольного руху під кожним оглядом. Уся боротьба мала б мати, як основу, одну ідеологію, програму, одну визвольну політичну концепцію. Всі форми боротьби, в ідеологічній, національно-політичній, пропаґандивній, виховній, мілітарній та бойовій ділянках – повинні проходити за одноцілим пляном, одна одну скріплювати, доповнювати. Це забезпечувалося одностайною революційною організацією – ОУН, а УВО, як один із секторів боротьби, що набирає повного значення і вартости щойно через ідеологічно-політичну під будову і надбудову, – повинна б стати військово-бойовим відділом ОУН.У змаганні цих двох течій перемогла концепція уодностайнення. Особливе значення в тому мало становище Романа Шухевича. Він, один з найвизначніших активних бойовиків, членів УВО, мав великий моральний вплив на ряди увістів. Прихильники окремішности й паралелізму УВО-ОУН намагались приєднати на свій бік Романа Шухевича та висунути його, як свого головного представника. Але в нього більше заважило розуміння потреби дальшого розвитку визвольного руху, ніж особисті приятельські взаємини. Він, український націоналіст із глибини власних переконань, маючи лицарську вдачу дивитися далеко вперед, теж питання поточної діяльности розглядав в аспекті плянів на далеку мету. Роман Шухевич, бойовик УВО, вже тоді передбачав шляхи широкого розгорнення революційно-визвольного руху Організації Українських Націоналістів, яка мала статись, і сталася, дальшим вивершенням УВО, взявши на себе її саму і її традицію, боротьбу, надбання і кадри.Переломовий етап у розвитку революційно-визвольного руху на західноукраїнських землях закінчився добрим наслідком – повним організаційним, дійовим і ідейним уодностайненням УВО-ОУН. Головні ділянки тогочасної діяльности УВО – бойові акції і військова виховно-вишкільна праця – стали референтурами ОУН. Сталося це в 1933 році. В Крайовій Екзекутиві ОУН на західньоукраїнських землях, військовим референтом призначено сл. п. Михайла Колодзінського, а після його виїзду за кордон – сл. п. Дмитра Грицая (ген. Перебийте). Бойовим референтом був сл. п. Роман Шухевич-Дзвін.Дальший розвиток подій підтвердив правильність напрямку тієї течії, яку обстоював Роман Шухевич. Таке закінчення цього процесу дало націоналістичному рухові на західноукраїнських землях велику розгінну силу, допомогло розлитись широким річищем від визначних бойових актів до політично-революційних акцій, у яких брали активну участь широкі народні маси, а одночасно поглибити ідейно-політичний зміст та зміцнити організаційнодійову спаяність.
IIВ останні роки перед початком другої світової війни ОУН на західньо-українських землях переживала нову кризу. Націоналістичний рух здобув великий вплив серед українського народу, активізував народні маси до чинної боротьби з окупантами революційними методами. Організація, загал її дійових кадрів, набули великої розгінної сили до розгортання щораз ширшої революційної боротьби. Але тодішній провідник Крайової Екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях (Тодішнім провідником Крайової Екзекутиви, себто керівного чинника ОУН на західноукраїнських землях, який підлягав Проводові Українських Націоналістів – ПУН, очоленому полк. Є. Коновальцем, що перебував на чужині, був Лев Ребет) протиставився тому, ведучи роботу по лінії припинення революційних акцій, не тільки бойового, а й масового політично-революційного і пропаґандивного характеру. У зв’язку з цим та з деякими іншими явищами, постала поважна криза – обурення і недовір’я в рядах Організації на західньоукраїнських землях до Крайового Проводу, наслідком чого виникла необхідність персональних змін.Тоді провідний актив ОУН на західноукраїнських землях од-нодушно виявив бажання, щоб Крайову Екзекутиву ОУН очолив Роман Шухевич, бойовий референт попередньої Крайової Екзекутиви, що недовго перед тим вийшов із в’язниці, після засудження на львівському процесі. Всією своєю попередньою діяльністю в УВО й ОУН, своїми виявленими прикметами непохитного й рішучого провідника-націоналіста, дуже здібного й меткого організатора, рішучого бойовика, – сл. п. Роман Шухевич здобув собі повне довір’я, авторитет і відданість йому з боку кадрів Організації і українського суспільства, що ставилося прихильно до боротьби ОУН. Тому ОУН на західноукраїнських землях з вірою і упевненням чекала, що Роман Шухевич-Дзвін поведе її твердим, але правильним шляхом посиленої революційної боротьби на всіх ділянках, як цього вимагала тогочасна політична світова ситуація і, зокрема, ситуація, яка витворилась на західноукраїнських землях. Зрештою, цього прагнули Організація і народ. Так само вождь ОУН, сл. п. полк. Євген Коновалець, гаряче бажав, щоб провідником ОУН на західноукраїнських землях став Роман Шухевич, якого він цінив дуже високо, мав до нього повне довір’я і симпатію.Роман Шухевич підкорився цьому загальному бажанню Організації і погодився взяти відповідальний важкий пост, хоч йому це було значно важче, ніж комусь іншому. ’Він уже повністю був розконспірований, добре відомий ворогові. Після виходу з тюрми, за ним безупинно слідкували органи ворожої поліції. Отже, він мусів шукати і застосовувати цілком нові, вдосконалені методи підпільного життя і дії, щоб його дальша революційна діяльність, зокрема керівна, не була відразу розкрита ворогом. Саме це він і заплянував і готував. Але пляни ці не здійснились. Роман Шухевич не перебрав керівництва ОУН на західньо-українських землях тому, що дотогочасний провідник Крайової Екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях не погодився передати функцій таким способом, який забезпечував би законспірованість дальшої персональної обсади на цьому пості.Все ж таки саме рішення про те, що Роман Шухевич мав стати провідником Крайогої Екзекутиви, мало вирішальний позитивний вплив на дальший розвиток Організації і її діяльности на західноукраїнських землях. Злам був доконаний. Разом із вирішенням про необхідну персональну зміну на пості Крайового провідника, були перерішені також плян, напрям і стиль дальшої діяльности. Замість кволости, застою, внутрішнього замкнення і неактивности назовні мусів прийти новий курс, який заступав і уосібнював Роман Шухевич: рішуча, динамічна активність, бойовий широкий розмах у революційній діяльності, безкромпромісовість і прямолінійність у самостійницькій політиці, ідеологічна чистота і чіткість, а передусім – правда, себто, однозгідність діла зі словом, виметення фразеологічного баламутства. Того зламу, якого прагнули, але не могли добитись інші численні провідні діячі ОУН на західноукраїнських землях, довершив Роман Шухевич самим своїм рішенням – згодою перебрати пост Крайового провідника.На це керівне становище прийшли провідники того самого духу, того самого напрямку й стилю в революційно-визвольній боротьбі, що й Роман Шухевич. Насамперед сл. п. Тураш, а після його, й досі невиясненої, загибелі в поворотній дорозі до краю з конференції із Проводом ОУН за кордоном, – Крайовим провідником ОУН став його заступник сл. п. Володимир Тимчій-Лопатинський. За короткий час вони спрямували розвиток і боротьбу ОУН на західноукраїнських землях на такий шлях, яким мав її повести Роман. Шухевич. Завдяки тому Організація на західньоукраїнських землях увійшла в період другої світової війни зміцнена, динамічна, підготована до широкої збройно-політичної революційної боротьби, її провід – Крайова Екзекутива – енерґійно схопив у руки ініціятиву й кермо. Крайовий провідник Тимчій-Лопатинський, його військовий референт сл. п. Кремінський та інші провідники з Крайової Екзекутиви на початку війни підготовили й повели- ОУН до широких революційно-партизанських дій, до сильного піднесення і вияву національно-державницьких прагнень широких народніх мас у переходовому етапі зміни окупацій на західноукраїнських земель, а потім – до покладення міцних основ під безпосередню революційну боротьбу з головним ворогом України – большевицькою Москвою.
IIIЗа той час Роман Шухевич виринає в іншому вогнищі визвольно-державницьких змагань української нації – її найдальшої західньої галузки, на Закарпатті. Будування самостійного національно-державного життя Карпатської України, боротьба за його втримання – не може бути предметом розгляду в цій статті. Це має своє окреме історичне висвітлення, і в тому поважне місце повинно припасти ролі, праці й боротьбі також тих членів ОУН, які поспішили з інших теренів, зокрема з західньоукраїнських земель, щоб разом із друзями-закарпатцями працювати й боротись. У перших їх рядах бачимо трьох найвизначніших провідників, членів ОУН, – сл. п. Зенона Коссака, сл. п. Михайла Колодзінського і сл. п. Романа Шухевича. Всі троє, разом з іншими друзями, всією душею віддаються будуванню самостійного державного життя Карпатської України, а передусім його внутрішньому зміцненню шляхом організування відданих націоналістичних кадрів і творення військової сили молодої держави – Карпатської Січі. Коли .ж у висліді гітлерівського торгування Карпатською Україною прийшов ворожий збройний напад на неї, три названі провідники націоналістів, разом із усіма друзями-борцями, стали до нерівної збройної боротьби. Серед багатьох героїчних оборонців державної самостійности Карпатської України полягли на полі бою сл. п. Коссак і Колодзінський. Романові Шухевичеві доля судила ще далі продовжувати змагання за волю всієї України та довершити ще багато великих чинів у цій боротьбі.До праці й боротьби за державу Карпатської України, так само, як перед тим і після того, до боротьби на інших територіях української землі, Роман Шухевич став як перший із перших. Керувала ним свідомість, що боротьба українського народу за свою волю, за державну незалежність і за соборність – є одна й неподільна. Однаково, який би це не був фронт, якої галузки народу і якого покоління, проти якого ворога і в якій політичній констеляції ця боротьба проходить, але якщо вона має одну, єдину мету – Самостійну Соборну Українську Державу, – то це є відтинок одноцілого змагання української нації за свої права, за волю і за правду. Роман Шухевич знав, що це змагання доведе до перемоги тоді, коли народ його вестиме безупинно й непохитно, коли на всіх фронтах, на всіх територіях і часових відтинках – боротьба буде вестися з найбільшою напругою.Роман Шухевич був із крови й кости борець визвольної справи, тому бачимо його в перших лавах там, де ця боротьба горіла полум’ям. Він – з природного обдарування і покликання – провідник. Тому він цілком природно мобілізував, організував лави численних борців, наснажував їх вірою, завзяттям, жертовністю, ведучи до організованого змагання.
IVВ перші роки другої світової війни припадає важливий період в історії ОУН і, зокрема, діяльности однієї з найвизначніших її постатей – сл. п. Романа Шухевича. В час між німецько-польською і німецько-совєтською війнами, від осені 1939-го до весни 1941-го року, проведено основну підготовку до широкого розгорнення визвольно-революційної боротьби. Це розгорнення досягло вершка наприкінці війни та в двох перших повоєнних роках.З хвилиною окупації большевиками західньоукраїнських земель, ОУН на цій частині України з найбільшою енергією і поспіхом реорганізувала свою діяльність, відповідно до нової ситуації. Організація повністю і безпосередньо стала на головному фронті визвольної боротьби – проти большевицької Москви. Поруч із політичним змістом, треба було також зміцнювати форми революційної боротьби і .методи підпільної діяльности. Разом із першими відділами совєтської армії большевики кинули на західньоукраїнські землі велику кількість енкаведистів, заздалегідь підготованих до нищівного поборювання ОУН. Вивчення больше-вицької системи, методів дії НКВД, зокрема методів найбільш рафінованої провокації, розпланованої на далеку мету – коштувало Організацію багато жертв і провалів. Але ОУН витримала змагання. Большевикам не вдалось розбити її, позбавити бази розвитку й дії, поки вона випрацювала нову стратегію і тактику підпільної боротьби й існування. Хоч які були великі й дуже важкі втрати в членських кадрах, зокрема в провідних, ОУН під проводом Крайового провідника сл. п. Леґенди-Климова не тільки втрималась і закріпилась на західноукраїнських землях до початку німецько-совєтської війни, а й провела поважну підготовку до військово-революційних дій у дальшому розвитку війни та поширила свою діяльність на частину Центральних і Східніх Українських Земель.Безперервність і успішність діяльности ОУН під большевицькою окупацією значною мірою була підтримувана й зміцнювана запільною базою Організації на тих окраїнних західньоукраїнських землях, що – згідно з московсько-большевицькою умовою – опинилися під німецькою окупацією. ОУН приділила багато уваги створенню і розбудові такої бази поза засягом большевицької окупації, від самого початку большевицької окупації західньоукраїнських земель, враховуючи різні можливості дальшого розвитку подій.Вже під час пересування фронтів, восени 1939 року, Крайовий Провід ОУН на західноукраїнських землях спрямував частину своїх членських кадрів на західній бік демаркаційної німецько-совєтської лінії та доручив організувати там працю. Одночасно туди ж попливла хвиля утікачів від большевицького переслідування. Організуючи українське національне життя на захід-ніх окраїнах українських земель поза большевицькою окупацією, формуючи там кадри своїх членів і симпатиків, розбудовуючи підпільну мережу ОУН на Закарпатті та серед робітничої еміґрації в Німеччині, ОУН створила впродовж одного року сильну власну запільну базу.В цій праці брав дуже активну, керівну участь сл. п. Роман Шухевич.Від початку 1940 року він був членом Революційного Проводу ОУН і в тому ж році став Крайовим провідником на західніх окраїнних землях, перебравши це становище після сл. п. Мирона-Орлика, який відійшов на українські землі під большевицькою окупацією. Керуючи діяльністю ОУН на ЗОУЗ (ЗахідньоОкраїнні Українські Землі), Роман Шухевич ставив її у двох головних напрямках: поперше – щоб розбудовою і піднесенням усіх ділянок національного життя дати тривкий вклад у розвиток тієї частини українського народу, яка впродовж цілої історії захищала український стан посідання на західніх кордонах і від віків була висунена на найсильніше пригнічування українського національного елементу в усіх ділянках; подруге – створити на західніх рубежах української землі довгим поясом уздовж кордону большевицької окупації міцну кадрово-організаційну і матеріяльно-технічну базу, як допоміжне запілля для боротьби ОУН на матірних землях і для підготовки кадрів до широкого розгорнення визвольної боротьби в усій Україні в дальшому розвитку, зокрема у зв’язку з воєнними подіями.Праця на обидвох цих ділянках була повністю успішна і за півтора року дала поважні наслідки, що виявились потім у двофронтовій боротьбі ОУН під час німецько-большевицької війни та в пізнішій боротьбі Закерзонської України в 1945-48 роках.У своїй праці серед корінного українського населення на західніх окраїнних землях, ОУН запровадила нові методи приспішеного національно-політичного піднесення. Вони відзначалися тим, що замість поступовости, розрахованої на десятки років, ставлено – одночасно і в одному пляні – підставову національно-освітню працю, починаючи від навчання неписьменних, розбудовувано культурне, господарське, молодечо-виховне життя і націоналістично-політичне виховання, а рівночасно організувались нові кадри націоналістів-революціонерів із найкращого елементу, що одержував ідеологічний, політичний і військовий вишкіл.Увесь плян праці спирався на те, що душа українського населення на західніх кордонах залишилась українська, навіть там, де національно-політична свідомість була приспана, і де, проте, вікова боротьба з денаціоналізаційним наступом вирізьбила твердий, неподатливий характер. Цей плян праці ОУН виправдався. З першого погляду темні, національне малосвідомі Лемківщина, Холмщина і Підляшшя за короткий час дали кадри добрих націоналістів-революціонерів, а потім перетворились на бастіони кількарічної найзавзятішої боротьби з большевизмом, боротьби за український національний характер тих прикордонних земель. У тій боротьбі брало активну участь ціле українське населення, і ворог не міг її зламати інакше, як тільки масовим, примусовим виселенням і розпорошенням.Під національно-політичним оглядом, праця ОУН на західніх окраїнних землях була дуже ускладнена. У змаганні багатьох генерацій там витворились однобічні національно-оборонні інстинкти і сили проти постійного польського натиску. Але при цьому запустили коріння московські впливи, прищеплювані й підживлювані Москвою також впродовж багатьох Генерацій. Ці впливи проявлялися давніше у формі московської, а потім комуністичної роботи. Використовуючи безупинні протипольські змагання, на тих землях, вони підшивались під національні настрої і намагались надати їм промосковський зміст. Большевики, зайнявши західньо-українські землі, повели на захід від демаркаційної лінії дуже сильну акцію, щоб зміцнити ті впливи не тільки комуністичною пропаґандою, а й брехнею про українську державність в УССР. Додаткові труднощі створювала німецька окупаційна політика, що пробувала запрягти відроджене українське життя і український елемент до свого воза, на службу гітлерівським імперіялістичним плянам.Кадри націоналістів зуміли перебороти всі ті труднощі, високо піднести патріотичні настрої загалу українського населення тих земель, очистити їх від підступних ворожих впливів і скерувати у властиве річище. Націоналістична праця на тих землях поширила й утвердила свідомість, що національно-визвольна боротьба цілого українського народу на всіх фронтах одна й неподільна, що головним ворогом України є московсько-большевицький імперіялізм у всіх його відмінах, та що боротьба проти нього є однаково важлива й актуальна також для тих частин народу, які тримають інші фронти національних змагань.Основним рушієм перемоги націоналістичних впливів на тих землях була внутрішня сила і правда самої ідеї українського націоналізму. Але немало важливою в тому була й ідейність самих кадрів ОУН, правда і послідовність у їхніх ділах, однозвучних з ідеями, безкомпромісовість супроти всіх ворогів України і супроти неприязних чужинецьких підступів. Це з’єднало кадрам ОУН довір’я серед народніх мас.Те, що ОУН потрапила за короткий час (1939-41 роки) поміж двома зривами воєнної хуртовини, пляново й успішно проробити на західніх окраїнних українських землях таку поважну працю – вона завдячує великою мірою тому, що провідниками на тих теренах були сл. п. Мирон-Орлик і Роман Шухевич.
VПівторарічний міжвоєнний період (від осени 1939-го до весни 1941-го року) в діяльності Романа Шухевича був виповнений працею у двох головних напрямках. Його організаційно-політична діяльність на становищі Крайового провідника на тих окраїнних українських землях була, в загальних рисах, накреслена в попередньому розділі. Доповнюючи, треба згадати, що в тому ж періоді Роман Шухевич деякий час керував референтурою зв’язку між Революційним Проводом ОУН і Організацією на українських землях під большевицькою окупацією.Другий відтинок діяльности Романа Шухевича в той час був присвячений військово-вишкільній праці, якій він віддався цілою душею і вона принесла найкращі успіхи.ОУН завжди провадила військову виховно-вишкільну роботу серед своїх членів і прихильників, приділяючи їй велику вагу. Це випливало з її визвольної концепції, яка накреслює шлях до державної самостійности України через революційну, збройно-політичну боротьбу, що повинна завершитись переможним збройним повстанням цілого народу. Військовій виховно-вишкільній роботі ОУН сприяло й те, що вона виросла з Української Військової Організації і продовжувала її діяльність.У воєнній ситуації визвольна боротьба особливо зосереджується в мілітарних діях. З самого початку другої світової війни були познаки, що в тій війні візьме участь і СССР, отже воєнні дії пересунуться на підбольшевицькі території. Воєнний розвиток приховував у собі різні можливості й міг витворити особливі обставини для наших визвольних змагань. ОУН мусіла бути приготована до повного розгорнення збройної боротьби. Тому в її тогочасній діяльності на всіх теренах перше місце займала військово-вишкільна підготовка кадрів.Військова підготовка ОУН поза большевицькою окупацією зосередилась на західніх окраїнних землях і в Польщі (в Кракові), так само, як і інші ділянки праці. Першим організатором військової праці був сл. п. Кремінський, військовий референт в Крайовій Екзекутиві ОУН на західноукраїнських землях, який під час німецько-польської війни організував партизанські відділи, а коли большевики зайняли західноукраїнські землі, почав організувати військовий штаб і вишкільний осередок при Революційному Проводі ОУН. (сл. п. Кремінський пішов в Україну на початку 1940 року і загинув, попавши в засідку НКВД). Формування військового осередку-штабу завершено. Військову роботу Революційного Проводу ОУН очолили: Роман Шухевич, Дмитро Грицай-Перебийніс і Олекса Гасин-Лицар. Брали в ній участь, між іншими, такі визначні військові діячі Організації: Василь Сидор-Шелест, Осип Карачевський, поручник Босий, Степан Новицький та інші.Душею і головним організатором Військового Осередку, його штабово-плянувальної, кадрово-організаційної і випікілької роботи був Роман Шухевич. У цій праці він проявив свій неабиякий талант і найкращі прикмети військового організатора-командира. Обставини не давали можливости розгорнути працю на всю широчінь. Але те, що під керуванням Шухевича пророблено у військовому осередку ОУН в Кракові, на старшинських, підстар-шинських і стрілецьких вишкільних курсах та таборах, як у Кракові, так і на всіх західніх окраїнних землях, якість і висліди цілої праці – давали найкращі успіхи, яких не можна було й сподіватись, розцінюючи умови і засоби роботи.В цій статті неможливо подати всю діяльність Військового Осередку Революційного Проводу ОУН, доводиться тільки порушити деякі найважливіші її моменти.Проведено облік і організаційно охоплено всіх військових між членством і прихильниками. Розпляновано працю з готовими вже фаховими силами, як теж військово-вишкільну роботу з кадрами, які не мали жодного військового знання. Усім військовикам з армійським (регулярним) старшинським і підстаршинським вишколами визначено їхні функції і завдання в актуальній роботі, як теж намічено їх мобілізаційні призначення в плянах на майбутнє. Організовано вищі військові курси, курси старшин і спеціялістіз, для доповнення, відсвіження і поширення військового знання старшин і підстаршин. Опрацьовано пляни, систему й методику, як використати військове знання, набуте в регулярних арміях для військової роботи в даних умовах. Розпрацьовано пляни й методику організації та дії революційних військових формацій, партизанського і повстанського руху. Ініційовано й організовано студії праці військовиків. Складено списки і комплекти військової літератури. Започатковано опрацьовувати військові підручники. Виготовлено програми й пляни військових вишколів різного типу. Зорганізовано кілька команд інструкторів-вишкільників. Проведено ряд вишкільних курсів, організовано вишкільні табори, в яких велика кількість членів одержала підставовий стрілецький вишкіл. Здібніших випускників тих курсів висилали на дальші, підстаршинські і старшинські вишколи, доповнюючи таким чином кадри членів з військовою, бодай теоретичною підготовкою.З рядів тогочасних курсантів вийшло чимало здібних старшин УПА . . . Мобілізаційні плянування Військового Осередку щодо розміщення військовиків на випадок совєтсько-німецької війни стали основною працею Проводу ОУН у підготові т. зв. Похідних Груп, в яких кадри ОУН з західніх окраїнних українських земель, з Польщі, Німеччини і, частково, з Закарпаття мали перейти на Осередні та Східні Українські Землі. Посилена військова праця серед загалу членів мала дуже позитивний вплив, створюючи стан морально-організаційної мілітаризації і мобілізації, що дало Організації можливість провести ту роботу й боротьбу на два фронти, яка заповнила період німецько-совєтської війни.Військові вишколи ОУН відбувалися конспіративно. Вони давали переважно теоретичне знання, але мало давали практичного військового вміння, яке можна набути тільки у війську, в полі, зі зброєю. Тому ОУН використовувала нагоди заповняти своїми членами військові, озброєні відділи за таких умов, з яких не виникали жодні політичні чи військові зобов’язання, а які давали змогу проводити повновартісні військові вишколи. Такою формою були, між іншим, вартівничі відділи.На початку 1941 року відкрилась можливість зробити при німецькій армії вишкіл двох українських відділів, приблизно в силі куреня. Цю справу погодились зорганізувати німецькі військові чинники, які ставились позитивно до державної самостійности України, хотіли мати в Україні союзника в боротьбі проти Москви. Вони не погоджувались з політикою Гітлера та його імперіялістичними плянами. В рамках своїх можливостей потиху сприяли організуванню українських самостійницьких сил, у тому й військових, підготові їх дії, приховуючи це від ока гітлерівської партії, як справи не політичного, а тільки військово-технічного значення. При тому вони керувались німецькою воєнно-політичною рацією, розуміючи, що позитивне ставлення Німеччини до самостійницьких змагань України та інших народів дасть їй найпевніших союзників у війні з большевицькою Москвою, натомість колоніяльні пляни Гітлера, загарбання т. зв. лєбенсравму придбають їй тільки нових ворогів, збільшать воєнні труднощі та унеможливлять воєнну перемогу. Політично-концепційні розбіжності між партією, урядом та військом, зокрема щодо східньої воєнної політики Німеччини, хоч не проявились у відвертому політичному конфлікті, проте існували й діяли, зокрема на початку війни з СССР.Військовий штаб і Провід ОУН, розваживши ситуацію і перспективи її розвитку, однозгідно вирішили використати можливість, зорганізувати і вишколити, з допомогою німецьких військових чинників, запроектовані українські відділи. При тому ми брали до уваги передусім власні пляни, прийняті у зв’язку з воєнним зударом Німеччини і СССР, що надходив. Передбачалось серед воєнних подій широко розгорнути власну протибольшевицьку боротьбу, перейшовши з революційно-підпільних до повстанських дій. Для цього треба було формувати свої власні військові сили. На теренах, на яких буде зламана сила большевицьких окупантів, проголосити відновлення самостійности Української держави, творити її уряд і розбудовувати самостійне державне життя, не оглядаючись на пляни Гітлера. Накреслюючи такі пляни ще перед початком війни, Провід ОУН уважав за першу, найважливішу справу те, щоб у час воєнних подій і змін, які почнуть розвиватися на українській землі, український народ зайняв виразне своє підметне становище, проявив свою тверду волю до державної самостійности, сам формував своє життя. Німеччина мусіла виявити своє правдиве ставлення до волі українського народу і до творених ним фактів, щоб відразу була ясна плятформа взаємовідношення – дружби чи ворожнечі.Політичний змисл творення українського військового відділу у співдії з німецькою армією був у тому, що він також мав заманіфестувати волю і становище України, яка під час війни на її території не чекає пасивно, тільки сама бореться за свою самостійність. Військові відділи Дружин Українських Націоналістів (ДУН) мали чинно доказати, що Україна готова, крім власної революційної боротьби, поставити на фронт проти Москви своє військо у спілці з Німеччиною, коли вона пошанує державну суверенність України і буде трактувати її як союзника.Остаточне становище Німеччини мало виявитись щойно тоді, як бодай частина України буде звільнена від большевиків. У випадку дружнього ставлення Німеччини до України, курінь ДУН-у мав бути зав’язком регулярної армії Української Держави. У випадку неґативного розвитку подій, що було також передбачуване, залишилася б одна практична користь – модерне вишколення старшин, підстарший і стрільців, які мали знайти спосіб вернутися в ряди підпілля ОУН, щоб творити й доповнювати її революційні військові сили. Але на тому шляху стояло перед цілим відділом незвичайно важке політичне завдання – продемонструвати свою вірність самостійницькій лінії ОУН і відірватися від співдії з німцями.Такі пляни намітив Провід ОУН напровесні 1941 року з участю сл. пам. Романа Шухевича. Перед всією Організацією стояв важкий етап, але зокрема важким він був для запроектованого військового відділу Дружини Українських Націоналістів. Тому добір людей до нього мусів бути особливо уважним. Найбільший тягар і відповідальність спадали на провідника відділу. На Іде становище Провід ОУН призначив сл. пам. Романа Шухевича, що сам зголосився іти з відділом. Він зважився на цей крок тому, що брав до уваги великі труднощі та відповідальність завдань, які стояли перед ДУН-ом. Він передбачав, що цей відділ відіграє особливу ролю у формуванні військової сили визвольного руху і в розгортанні його збройної боротьби. Це був властивий шлях для Шухевича. Він пішов ним з усією рішучістю своєї вдачі, ведучи ввесь відділ ДУН-у, перевів його щасливо через важкий етап пов’язання з німецьким військом І довів кадри прекрасних, добре вишколених старшин і стрільців під бойові прапори УПА.Висилаючи відділ ДУН-у на вишкіл до німецького війська, ОУН поставила свої передумови, які були прийняті тими німецькими військовими чинниками, що організували справу. Головні передумови були такі:Завданням відділу є боротися проти большевицької Москви за відновлення і захист Самостійної Соборної Української Держави. Цілий відділ є під наказом Проводу ОУН, зобов’язаний перед ним присягою. Про введення відділу у воєнні дії вирішує Провід ОУН і тільки за його згодою відділ виконує дотичні накази. Відділ підлягає німецькій військовій владі в межах військового вишколу та військового побуту, в той час зобов’язується до того спеціяльним приреченням, але не складає жодної німецької військової присяги. Відділ зберігає власний внутрішній порядок. Військова референтура Проводу ОУН надає військові ступені і встановлює командний склад у відділі ДУН-у.З вибухом німецько-большевицької війни відділ ДУН-у під проводом Романа Шухевича відійшов у напрямі фронту. На своєму шляху відділ скрізь веде самостійницьку політичну роботу, в пов’язанні з акцією ОУН. Зокрема він брав активну участь у відновленні державної самостійности України та в організуванні державного життя у Львові й інших місцевостях у червні й липні 1941 року.Гітлерівський уряд швидко поклав свою окупантську руку на українську державність і на всю самостійницьку діяльність. Ця рука посягнула також по відділи ДУН-у. їх стягнено з фронту; почалися намагання втиснути їх у рамки німецької політики і воєнної машини; від них вимагали присяги. Відмова і спротив, масове інтернування, перекинення на Білорусь, аж до розв’язання відділу й заарештування частини його вояків та переходу в підпілля більшос-ти старшин і вояків. Історія, яку годі тут переповідати хоча б у найзагальніших зарисах.Кінцева її фаза дала правильне завершення: в революційні ряди ОУН повернувся Роман Шухевич, з поважною кількістю старшин, підстарший і стрільців ДУН-у, пройшовши не тільки добрий військовий вишкіл, а й здобувши тверду заправу і практичний воєнний досвід. Особливе, що вони принесли з собою – це пізнання організації, стратегії і тактики партизанської боротьби, стосованої большевиками в другій світовій війні, та німецьких методів поборювання партизанських відділів. Це знання було дуже корисне в творенні УПА і в розгортанні її боротьби. Таким чином Дружини Українських Націоналістів (Докладніші відомості про ДУН подані в книжці: «Дружини Українських Націоналістів у 1941-1942 роках». Мюнхен 1953. Вид. «Наша Книгозбірня». Стор. 128.) під проводом Романа Шухевича дали Українській Повстанській Армії не тільки стрижневий командний і вояцький кадр, а також підставовий вклад для вироблення власних організаційних і оперативних способів.
VIКоли в 1943 році створилася кризова ситуація в рядах ОУН, то однією з головних, може найістотніших її причин було питання пляну, форм і методів революційної боротьби Організації в існуючих воєнних обставинах. Членські кадри, як низові, так і провідні, що керували діяльністю Організації на місцях, відчували вимогу життя, ішли до широкого розгорнення прлітично-збройної боротьби проти гітлерівського гніту і нищення України. Зокрема на Волині крайова ОУН почала самочинно переходити на повстанські форми боротьби з участю широких народніх мас, враховуючи необхідність боронити населення від вивозу до Німеччини на невільничу працю, від гітлерівського терору й грабунку.Внутрішня криза в ОУН закінчилася тоді, як нг. чолі Організації став сл. пам. Роман Шухевич і надав такий напрям її діяльності та боротьбі, як того вимагав час. За основу своїх плянувань він брав передусім оцінку внутрішнього стану активних кадрів ОУН та ширших мас українського народу – їхнє становище, потреби, їхні настрої, моральну готовість і критичну спроможність до активної боротьби. Шухевичеві було ясно, що в той час, коли гітлерівці довели до крайніх меле свій терор і експлуатацію в Україні, а одночасно їх воєнні успіхи і сили почали спадати, – серед українського населення дозрівала готовість і потреба розгортати широку боротьбу.Така боротьба, крім оборони народу від гітлерівського винищування, була в пляні дальшого розгортання визвольних змагань. Серед велетенських подій і катастроф світової війни не може мати більшого зовнішнього значення ані відгуку підпільна боротьба малих розмірів, як під час миру. В таких обставинах привертають до себе увагу тільки акції таких форм і розмірів, що самі дорівнюють воєнним подіям або помітно впливають на їх розвиток.Це мав на увазі Провід ОУН, а зокрема Роман Шухевич, переставляючи визвольно-революційну боротьбу на широкі рейки повстанських дій УПА. Вона досягла найвищих розмірів під кінець воєнних дій на українських землях, коли відступали німецькі війська і все далі на захід посувалась поворотна большевицька окупація.ОУН, вийшовши з дотогочасних рамок і форм своєї дії, організувала Українську Повстанську Армію, даючи їй основний командний і вояцький склад. УПА творить щораз більші з’єднання і переходить до більших мілітарних дій, якими зв’язує цілі ворожі дивізії. Великі смуги українських земель опинилися під фактичною контролею ОУН-УПА, що організують найважливіші сектори національного життя і керують ними. Німці спочатку намагалися спинити той розвиток і зламати ОУН-УПА більшими нищівними поліційними і військовими акціями. Коли ж це не вдалося, а до того ж їхнє становище на фронтах все далі погіршувалось, вони були примушені поважно рахуватися з силою української революції, уникати зударів із нею, а навіть шукати перемир’я. Це використовує УПА й ОУН в ситуації пересунення фронтів, щоб зміцнити свої сили й запаси та перейти до боротьби з большевиками краще підготованими.Разом із розширенням форм і розміру боротьби поширено також структуру визвольно-революційного руху. Крім Української Повстанської Армії, створено Українську Головну Визвольну Раду, як найвищий орган революційно-державного характеру, з розрахунком на активну участь у ній і у визвольній боротьбі організованих сил інших українських політичних напрямків. Кожна тотальна боротьба, а зокрема революційно-визвольна, вимагає єдиного керівництва. Щоб запевнити таку одностайність при складенні структури визвольної формації ОУН-УПА-УГВР, сконцентровано в одних руках найвище керівництво: Роман Шухевич-Тур-Чуприика, Лозовський (Лозовський – псевдонім Романа Шухевича як голови Генерального Секретаріяту (прем’єра міністрів) Української Головної Визвольної Ради, від 1944 до 1950 рр.) був одночасно головою Проводу ОУН, головним командиром УПА і головою Генерального Секретаріяту УГВР. Така концентрація була викликана доцільністю і потребами самої боротьби, а не особистими претенсіями Шухевича, ані якимсь тоталі-таризмом чи диктаторською системою ОУН.Яка ж була дальша перспектива перед визвольно-революційною боротьбою, який був плян, коли під час пересування воєнних фронтів поза українські землі на захід, під кінець війни з Німеччиною, умасовлено і якнайширше розгорнено революційні змагання у повстанських формах? На це питання була не одна відповідь, так як не було однієї, домінуючої думки про те, який буде розвиток міжнародньої ситуації зараз після закінчення німецько-альянтської війни.Багато надій пов’язувались із переконанням, що західні альянти після перемоги над Німеччиною відразу підуть війною проти СССР або, принаймні, загрозою війни примусять большевиків віддати значну частину їх нових загарбань. Також і частина провідних діячів українського визвольного руху піддалася таким сподіванням і вважала за доцільне в такому пляні розгортати боротьбу і діяльність. Для них розгортання гучних і широких повстанських дій у кінцевій стадії війни мало головний сенс у тому, що це мав бути добрий старт до західніх альянтів. Поперше, йшло про унаочнення і підкреслення факту, що український революційно-визвольний рух боровся проти Гітлера і тому має підстави для союзницьких взаємин із західніми державами. Подруге – треба було показати силу й бойовість цього руху в боротьбі з большевизмом, щоб Захід належно оцінив вартість України як союзника проти СССР. З такого погляду, що старт до західніх альянтів є найважливішим питанням визвольного руху, зроджувалися тенденції зміняти його внутрішній зміст і обличчя так, щоб пристосувати їх до смаку й бажань керівних кіл Заходу.Речники цієї концепції, в надії на швидку війну Заходу в СССР і на активну підтримку для повстанської боротьби в Україні, були б готові на ту карту поставити все. При цьому брано до уваги також таку можливість, що коли б західні держави не йшли на конфлікт з СССР з власної ініціятиви, то розгорнення широкої повстанської боротьби в Україні, а далі теж в інших підбольшевицьких країнах, зокрема в сателітних, може спонукати Захід прийти з активною мілітарною допомогою і втягнутись у війну з больше-виками. Такі міркування, без реальних основ, зроджувалися з почуття безвихідности в людей, які не бачили можливостей, щоб революційно-визвольний рух міг утриматися у підбольшевицькій дійсності без зовнішньої підтримки після свого широкого розгорнення у повстанських формах УПА.Але Провід ОУН, що залишився в Україні й далі керував революційно-визвольною боротьбою, а зокрема його душа й голова –Роман Шухевич, інакше трактував справу. В центрі його думання, плянування і дій, як завжди, так-і в тодішній ситуації, був не розрахунок на сприятливу коньюнктуру і на допомогу ззовні, а вимога самостійного’ втримання, розбудови сил і боротьби української національно-визвольної революції. Ставка на власні сили, на власні змагання, що є основою визвольної концепції ОУН, була в Романа Шухевича справою глибокого переконання і керівною засадою дії. Українську визвольну революцію він розумів як глибокий процес, що має охопити ввесь народ, як безперервну боротьбу, не зважаючи на ситуацію, як постійне втримування і відновлювання діючих революційних сил. Це була підстава і необхідна передумова для того, щоб у сприятливій ситуації прийшло до переможного визвольного повстання.Широка боротьба ОУН-УПА під проводом Романа Шухевича, під кінець війни і зараз після її закінчення, мала за головну мету поширити ідеї та кличі української визвольної революції серед усього українського народу і серед інших поневолених большевизмом народів. Про цю боротьбу, зокрема, повинні були довідатися вояцькі маси з совєтської армії, які пересувалися через українські землі. Повстанські дії УПА і нерозривно з ними пов’язана полі-тично-пропаґандивна діяльність та масові протибольшевицькі акції, організовані Організацією, стали відомими в усіх закутках СССР. Вони не тільки скрізь поширили революційні кличі, способи революційної протибольшевицької боротьби, а також великими маштабами, напругою революційно-повстанських дій показали народові велику силу протибольшевицької революції, переконали в її реальну можливість.Такі самі успіхи мали і партизансько-пропаґандивні рейди поза межі України – на Кавказ, Білорусь, Румунію, Мадярщину, Словаччину й Польщу. Цей період широкорозгорнених дій УПА, хоч коштував дуже багато жертв найкращих борців, найміцніше закріпив підвалини для продовжування і пізнішого найширшого розгорнення революційно-визвольної боротьби з участю всього народу і для розбудови спільного визвольно-революційного фронту всіх поневолених Москвою народів.Втримування повстанських форм і розмірів боротьби в наступні повоєнні роки, після 1947 року, було надто важке і вже не конечне. Як міжнародня ситуація, так і внутрішнє становище в СССР почали входити в стан відносної стабілізації на довший час. Після широкого розповсюдження ідей і акцій визвольної революції, найважливішим завданням було забезпечити існування і дію революційних сил на довгий час, щоб вони надмірно не вичерпались і щоб іскра боротьби не погасла. Треба було обмежити ті форми революційної дії, які найважче втримати, у яких втрачається найбільше сил, і зберегти та розбудувати такі, що давали найбільшу тривкість.В цій реорганізації знову виявились незвичайні провідницькі прикмети Романа Шухевича. Дивлячись завжди далеко вперед, він розпляновує і поступово, але послідовно, робить зміни тактики боротьби, з повстанської на партизанську, а потім на чисто підпільну. Головний наголос пересувається щораз більше з військової на політично-пропаґандивну ділянку. Постійно зменшуються відділи УПА і їх операції, зате зміцнюється підпілля ОУН і її мережа. Командні та вояцькі кадри УПА знову переходять в організаційно дійові форми ОУН. Всі ці зміни пляново робить Шухевич, як Головний Командир УПА і як Провідник ОУН на Українських Землях. У нього вся революційна боротьба, всі її форми і діючі сили – це одна справа, один процес. Як УПА вийшла з надр ОУН, як у боротьбі УПА діяли ідеї, пляни і кадри ОУН, так знову в ОУН і через її боротьбу зберігаються діючі прапори та ядра УПА, щоб у слушний час розгорнутися на всю широчінь.Пройшло десять найважчих років боротьби ОУН-УПА у повоєнній підбольшевицькій дійсності. Щоб усвідомити собі всю її вагу, треба пригадати: скільки людей було б повірило в 1944-45 роках, що ця боротьба втримається десять років у таких обставинах? А сьогодні вже загально утвердилось переконання, що і в майбутньому большевикам не вдасться її зламати і вони змушені вголос визнати її живучість!В тому найбільша заслуга незрівняної ідейности, героїзму, жертовности і бойовости всіх кадрів ОУН-УПА та українського населення, що підтримує їх з повною посвятою, і далекозорого, мудрого й мужнього провідника сл. п. Романа Шухевича та всього, керованого ним, провідного кадру.Героїчна смерть Шухевича-Чупринки-Тура – це найбільша втрата українського визвольного руху, яка потрясла ним на довгі роки. Але він перенесе і той найважчий удар, бо в ньому живе дух, віра і хоробрість найбільшого його Провідника і Командира – ген. Чупринки-Тура.
СЛАВА  УКРАЇНІ ! ГЕРОЯМ  СЛАВА !

Ярослав Стецько про Романа Шухевича
ДВІ РЕВОЛЮЦІЇ  (З ПРИВОДУ ГЕРОЙСЬКОЇ СМЕРТИ ГЕН. ТАРАСА ЧУПРИНКИ)
Поки прийшов 1648 рік, Україна поклала багато жертв на вівтарі боротьби за свою свободу. Різні методи боротьби, різне її найняття, різне було усвідомлення мети в різних періодах, як теж було різне пов'язання й наголошування національного і соціяльного в нашій революції. Момент національний завжди був тісно пов'язаний із соціяльним. Українська революція, себто національно-визвольна війна мала тільки тоді успіх, коли оба ці моменти були органічно поєднані. Як лише було нехтоване соціяльне питання або, тим більше, коли замикала в свідомості українців національна причина неволі та національна мета боротьби – прихопила поразка.Це не лише фраза, лиш гірка правда, що Україну ніколи ще не переміг ворожий меч, бо наш народ – народ героїв, а тільки завжди троянський кінь, татарські люди, українські яничари, що їх ворог ставив собі на службу і примушував боротися за свої інтереси. Хмельниччину неможливо було подолати так довго, як довго в Україні не було зроблено диверсії проти української держави. Як Богдан Хмельницький ішов на Польщу, сказав знамениті слова: ,3иб'ю з неволі польської ввесь український народ. Тепер буду воювати за нашу православну віру. В цій війні поможе мені вся чернь по Люблин, по Краків. І я від неї не відступлю, бо це наша права рука».Богдан унеможливив ворогам вбивати клина поміж «чернь» і українську провідну верству, поміж соціяльне і державне, бо він вмів спрямовувати в одне русло обидві рушії визвольного руху. Бо це незаперечний факт, що соціяльний момент співвирішаючий у національно-визвольному русі.Після Богдана прийшов знову роздор, Москва почала оперувати, як завжди, соціяльною демагогією з допомогою наших татарських людей, а з другого боку керівна соціяльна верства, що відірвалась від народу і захищала тільки соціяльні інтереси шукала «опіки» в шляхетській Польщі або дворянській Москві. Таким чином ворогові вдалося роз'єднати інакше непереможений український народ, народ Богунів, Сомків, народ козацького лицарства. Це не випадок, ані не «геніальність» Петра, ані не стратегічні помилки Карла призвели до поразки під Полтавою, а наслідок факту, що великий державний муж Мазепа не дооцінив того, чому надавав таку вагу Хмельницький – «черні», уосіблення соціяльного, ролі Семена Палія. Хмельницький теж мав Кривоноса – божище черні, але він потрапив біля однієї справи тримати і Виговського, і Немирича, і Кричевського, і – Кривоноса. І православних, і римо-католиків, і протестантів... Петро потрапив Семена Палія повернути з Сибіру для соціяльного бунту проти Мазепи, а принаймні, щоб виключити підтримку народних мас для справи національної революції, точніше – для української національної війни проти Москви. Українська «чернь», ідея української соціяльности не включена в українську революцію, себто у визвольну війну, означає її поразку. Немає сумніву: вирішальним є чинник національний, але він мусить бути виповнений українським змістом у кожному відношенні, також у соціяльному.Українці мусять нарешті зрозуміти, що – окрім факту становища України «при битій дорозі» – вони самі великою мірою винні, що втратили свою незалежність. Цю власну вину, власне недомагання зрозуміти, це означає добитися половини успіху.Української «белюа сіне капіте» – потвори без голови, боялися від століть усі... Ніхто не знав, і сьогодні не знає, що промовлять українські степи, гори, ліси, яри... Страх перед Україною в'язав Гітлерові руки, він боявся що найменше злагіднення режиму приведе до його розгрому на тилах... Україна мовчазна, але як промовить – валить основи всього дотеперішнього ладу. Як Хмель вчинив повстання, усувереннювалися Пруси, валилися європейські коаліції, творилися нові держави. Навіть Кромвел був змушений брати до уваги у своїх найповажніших комбінаціях козацьку Україну...Не тільки чужі, а й свої боялися не раз своєї власної сили... Зокрема цієї динаміки «черні», народу в поході... Одні, побачивши, що вона несе нові порядки, відреклися її, нап'ятнувавши, як руїнницьку силу... Вони говорили лише про національно-державне визволення і не пов'язували його із соціяльним визволенням, мовляв, не знати, що ця потужна народна стихія викличе з нетрів своєї химерної природи. Нехтуючи соціяльне питання, віддали його для використання ворогові через татарських людей, укапістів чи їхніх брюховецьких. Інші ж, по своїй духовій структурі раби-недержавиики, знехтували суть – національно-державне визволення, а поклали все на соціяльне і заїхали до інтернаціонального соціялізму, марксизму, як це сьогодні зветься, а вчора мало іншу назву, але, таку саму суть. Обидва ці однобічні погляди помилково розцінювали рушійні сили нашого визволення, себто – нерозривне сплетення національного із соціяльним та примат цього першого, як передумови здійснення другого. У висліді переоцінювання одного, ми мали соціялістичний центр в Москві, що його визнавали українські соціалісти, які заперечували українську суверенність у ім'я інтернаціонального соціялізму, або інші, як протиставлення, виявили нахил до феодалізму, поміщицтва.Українська народна стихія довго була без голови. Петлюра прийшов запізно. Ні при чому тут виправдування тиском Антанти до федерації, ані «новою пануючою епохою соціялізму в світі». Це все лиш викрути. Офіційна Україна не розпізнала непоборної рідної сили – народної стихії. Ані Липинський, ані інші самостійники в той час не наголошували обидвох моментів, щоб український визвольний рух двигнути могутньо вперед. Єдиний Міхновський уже тоді був поставив правильно в теорії питання українського визволення, наголошуючи обидва чинники. На практиці найсильніше наголосив ті елементи Петлюрі, що зірвав з українськими розкладовими соціалістичними доктринами і став символом національного і соціяльного визволення українського народу. І він почав творити нову епоху в нашій новітній історії, зразок якої маємо в революції Хмельницького.Тому, коли сьогодні шукати соціологічної генези УПА, то треба її бачити передусім в епосі Б. Хмельницького і згодом частково в добі Головного отамана Симона Петлюри, в добі розриву з інтернаціоналізмом-соціялізмом, в добі поєднану, національного визволення із соціяльним. Петлюра прийшов дещо запізно щоб могти врятувати українську державу. Московський центр вже був сконсолідований, армії відродженої червоної Москви в спілці із збаламученими новими татарськими людьми – укапістами, скрипниківцями, коцюбинськими – вже наступали на Золотоверхий Київ. Ролю Петлюри вони розуміли найкраще, тому він сьогодні не живе. Тому загину і полк. Євген Коновалець і Роман Шухевич.Укапізм, чи будь-який, інший націонал-комунізм, це повторення в історії України ворожої антиукраїнської диверсії. Вчора вони – ці диверсанти – звалися татарськими людьми, сьогодні – укапістами. Вчора був Брюховецький, сьогодні Коцюбинський чи Гречуха. Український визвольний рух різних епох зазнав поразок через брак ідейного пов'язання національного і соціяльного моментів. І Сомко, і Богун, і Дорошенко, як великі українські державники зазнали поразок, бо не зрушили народних мас. Вони були великими самостійниками але не були одночасно й українськими соціяльними революціонерами. Кінчали як герої – а інші, коли стояло питання нового українського соціяльного ладу, переходили до ворога, який консервував старий лад. Кисілі йшли до Варшави, українську чернь обдурювала Москва, а іншу частину української аристократії робили дворянами чи московськими князями.Українській революції наших днів не по дорозі ні з соціял-демократією чужих вислужників, ні з соціял-реставрацією інших психологічних і політичних опортуністів в обох випадках.Наша революція – всенародна, йдемо з народом, який тісно поєднує справу соціяльного визволення із національною незалежністю.Ми нав'язуємо до доби Хмельницького, до доби Петлюри, з яких виросла наша епоха – епоха Української Повстанської Армії.І на такому тлі постать незмінного Головного Командира УПА, генерала Тараса Чупринки, виглядає інакше від того насвітлення, в якому сантиментально його представляє вся наша преса.Генерал Тарас Чупринка збагнув обидва згадані елементи української визвольної революції і надав їй характер живого життя. Давши примат національного визволення перед всіма іншими складниками, що входять у поняття національного визволення він сполучив їх органічно в одну цілість. Він ясно задеклярував, що без української держави немає соціяльної справедливости і особистої свободи. Не тільки словами, а й практично. УПА, на його заказ, стала на захист також соціяльних інтересів народних мас України, жорстоко експлуатованих нацизмом і большевизмом. УПА стала Збройною частиною народу. Вона збройно виступила проти вивозу українських громадян у Німеччину на примусові роботи, поборювала вивози на Сибір, відбирала від німців континґенти, не давала їх стягати, виступала проти колективізації, захищаючи приватну власність селянина на землю і не даючи таким чином ще більше експлуатувати його в колгоспах; вона виступила проти нелюдського режиму на фабриках, проти стахановщини, проти експлуатації робітників і т.і. Вона боролася за свободу слова, за вільну творчість професійного інтеліґента, виступала на захист «віри православної», як це робив і Хмель, захищала Українську Греко-Католицьку Церкву, яку Москва силою ліквідувала так само, як раніше Українську Автокефальну Православну Церкву; за часів нацизму закладала школи, будувала українську адміністрацію в своїх «республіках». Чупринка міг повторити слова Хмеля: « бо це наша права рука – чернь». Ввесь народ підтримував УПА. Україна ступила величезний крок вперед – в епоху нової української Хмельниччини, що ось-ось перед нами. Підвалини під неї поклав незрівняний політик і стратег української революції – Роман Шухевич.Епоха Козаччини жила ще в нашій Гайдамаччині і Коліївщині, їхні елементи, що були ремінісценціями великих здвигів нашої історії, віднайшли себе у завершеній формі – в УПА. Леґендарні Залізняки і Довбуші, месники народних кривд, віднайшли себе, відродилися в УПА, в незрівнянних командирах: Яструбах, Ягодах, Різунах, Помстах, Савурах, Шелестах і їм немає числа.В нашій статті не з'ясовуємо тільки ролю генерала Чупринки на тлі сьогоднішньої революційної боротьби в Україні, бо ми вважаємо, що нову епоху в Україні творила і творить ціла верства «нових людей», яких у боротьбі очолив і надав їм організовану форму дії сл.п. Роман Шухевич. Він буде в українській історії поруч найвидатніших її постатей, як полководець і стратег великої політичної і соціяльної революції. Ця ціла нова провідна верства людей – це кров від крови, кість від кости, дух від духу найширших народних мас, які є тим остаточним вирішальним елементом революції, її «правою рукою».На нашу думку, наша епоха має дуже багато схожих елементів з козацькою, а останнє «Звернення воюючої України», під яким стоїть підпис також підпільної Церкви, нагадує нам всебічність її, нарівні з Хмельниччиною. Не хочемо тим сказати, що ми вже в епосі нової своєрідої Хмельниччини. Всебічне розгорнення української революції ще стоїть перед нами, але вже немає сьогодні сумніву, що живемо напередодні епохи, подібної до Хмельниччини. Виключна заслуга генерала Чупринки, поміж всіма українцями наших днів, в тому, що він зумів спрямувати українську революцію на ті рейки, якими йшла Хмельниччина. Це в майбутньому оцінить історія.Нам видається, що генерал Чупринка добре розумів свою ролю під час українських визвольних змагань, коли в одному із своїх наказів писав, що він гордий з того, що доля йому судила стояти на чолі армії героїв, якої рівної не знає історія України і супроти чинів якої бліднуть Термопіли та інші античні приклади хоробрости і вояцької чести. Знаючи з особистого життя ген. Чупринку, як особливо скромного, що не любив рекламувати і довгі роки був анонімом, але й особливо відповідального за кожне висловлене своє слово, відчуваємо вагу його слів.Ми навмисне обрали тему: дві революції; не в сенсі протиставлення, а відзначення спільних рис двох революцій тільки часово різних, але суттєво майже однотипних, беручи до уваги різність епох, щоб показати, якою рідною і органічно зв'язаною з нами є наша минувшина. Не раз декого непокоять сьогодні теоретичні неясності в деяких крайових публікаціях. В декого зроджується страх перед евентуальним неправильним напрямком руху. Такі сумніви безпідставні. Наш рух завжди виростав із життя і завжди емпірично формувався. Ми робили часом теоретичні помилки, інколи з'ясовували не все так, як життя пізніше корегувало, але ми завжди в дії йшли правильно. Наші практичні помилки, наприклад на еміграції, виринали не раз з того, що ми давали перевагу балачкам перед дією. Наш рух – це дія. Щоденна дія в Україні. Це неустанна боротьба проти ворога, проти всієї його системи, а теорія – це обґрунтування дії. Дехто спорив, чи часом в теорії будь-який автор в Україні не допускав можливості колективізації, а тим часом практика показує, що якраз навпаки: наш рух ввесь час різко і радикально поборює колгоспи в принципі.Крайові інструкції дії це наочно підтверджують, як теж вся життєва практика. Те саме в інших ділянках життя: промисел, антимарксистський дух в культурі і т.д. Генеральний напрямок руху здоровий, правильний, революційний. Наш рух на практиці правильно сполучає з національним моментом момент соціяльний. Це не є жадні протиставні елементи. Наша революція – загальна революція всього життя. Життя – це єдність всіх переживань. Національне і соціяльне – дві сторінки одної медалі, одного життя. Носієм нашої революції є народні маси, тому тим більше немає мови про однобічність української революції. І як зберігачем національної ідеї є сьогодні народ, що в своїй масі став героєм, і символізує націю (себто єдність живих, мертвих і ненароджених), так тим самими соціяльний аспект революції – неодривна частина цілости. Сукупність усіх життєвих потреб народних мас мусить бути розв'язана. Без національно-соціяльної революції немає українського визволення. Хто це відкидає, ставить на інтервенцію. Треба вже нарешті не допустити троянського коня чужої соціяльної демагогії, що завжди валила зсередини Українську державу чи боротьбу за її відновлення. В усіх етапах української національної революції вже відразу, в перший момент, учасником буде весь народ. І найважливіше те, щоб якнайбільше скріпити динамічну потенцію народу, що бореться. Соціяльні переміни не сміють послабити зовнішнього фронту, себто український вояк не сміє кидати фронту тому, що, наприклад, в селі ділять землю, а в місті робітники перебирають фабрики і «йому нічого не лишиться».Наша революція національна, отже це війна проти ворога, а війна ніколи не буває успішна без збройної перемоги на полі бою з національним ворогом, дотеперішнім окупантом-завойовником. Коли впаде червона Москва, на Україну сунутиме нова «демократична» чи якась інша НТС-Росія. її перемогти можна лише армією. Коли на кожній п'яді здобутої нашою армією української землі проводитимуться соціяльні і інші переміни, український фронтовий вояк мусить бути певний, що про нього дбають закони революції, закони української влади, яка забезпечить за ним і його родиною всі здобутки української, теж і соціяльної революції. Місцеві органи державного самоуправління, на основі окремого закону, виданого вже в перший день революції, будуть реалізувати соціяльні реформи, брати до уваги зокрема фронтових вояків, політичних в'язнів і взагалі всіх тих, що страждали і боролися за Україну. За таких умов український вояк буде спокійно захищати українську державу, свідомий, що вона дбає про його рідню і всі здобутки соціяльної революції, що вона несе українському народові, будуть в першу чергу і його. Тому такими необхідними є свідомі своїх завдань і здисципліновані кадри політичних провідників та організаторів революції, від яких залежить правильний її перебіг.Не автоматизм революції і не попутництво, не “хвостисти»-поплентачі революції, а керманичі і розумні наказодавці політично-перспективно думаючі націоналісти проведуть ЇЇ. Без мілітарної сили революційної армії і політичного командного апарату, без вірних їм народних мас, головного штурмовика Бастилії в ім'я ясних позитивних ідей – немає переможної революції.Коли українець Желябов, що пішов у «спільний котьолок» революції, питав: ,Де наші фешї?», забувши, що він сам міг починати їх формувати. Сьогодні в нас вони є, вони вже перевершили і сінфайнерів, і карбонарів, і якобінців. Генерал Т.Чупринка знав, що говорив у своїх наказах про неперевершені зразки геройства своїх бійців і революціонерів. Як немає змоги порівняти українських революціонерів і повстанців з іншими в історії народів, так тим більше немає порівняння із постаттю ген. Чупринки. Навіть Ґарібальді користувався сприянням деяких позаіталійських сил. Ген. Чупринка не мав жадної допомоги від нікого: ані моральної, ані політичної, ані технічної. Власні сили – це було гасло і практика життя. Яким було життя Чупринки, такою була і його смерть.Отже, поза сумом над великою втратою, треба не забувати, що ген. Чупринка, керівник непоборної воюючої України, вчинив те, що ввійде в історію всього світу: ми не склали зброї навіть проти наймогутнішої потуги світу, ведемо війну безперервно в той час, коли ввесь світ боїться навіть морально нас підтримати. Ми горді, хоч смуток давить серце, що в нас був Чупринка, який зумів довгі роки командувати непереможно армією героїв у боротьбі проти двох найбільших потуг світу. Ми горді, що він вийшов із наших націоналістичних, ніколи не захитаних лав.Для нас і народу Чупринка не загинув. Його постать бачить кожен із нас перед собою, його дух вітає завжди над нами. Як колись античні борці вірили, що з ворогом ще й духи полеглих б'ються на побойовищах, так віримо і ми, що народ лицарів і героїв, народ Байд і Богунів, народ Різунів і Перебийносів, народ крутян і героїв Базару, народ холодно-ярських повстанців, народ СУМ і СВУ, народ анонімних героїв ніколи не загине, що у всіх наших сучасних і грядучих боях буде нас вести до перемоги дух Чупринки.Тарас Чупринка уродженець ЗУЗ, але його прибране ім'я наддніпрянського, подібного духом Чупринки показує, що цей львов'янин хотів бути продовжувачем того, хоч без порівняння меншого Чупринки, щоб символізувати нероздільну єдність всієї України. Своїми чинами ген. Чупринка хотів вславити ім'я також цього другого Чупринки; не своє власне ім'я, а імена анонімних героїв України, що в соборницькому відношенні знайшли себе під іменем Чупринки. Тарас Чупринка – це рідне ім'я і постать цілій соборній Україні. Глибоку думку висловлено у строфі вірша: «Шухевич згинув в Білогорщі, щоб жив Чупринка у віках!» І Чупринка житиме в народній леґенді, житиме в традиціях українського війська, в історії українських визвольних змагань.Біль стискає наше серце, що його фізично нема, але не сміємо падати у відчай. Чупринка залишив наступників, армію героїв, як він їх сам назвав. Він залишив народ, навчив його боротися і не розпачати. Народ, що підтримував його дію, бо лише цьому найбільшому анонімному героєві – простому українському хліборобові і робітникові – завдячуємо всі ми, і сам Чупринка передусім, незламність кадрів ОУН-УПА, як те, що Командир армії герой довгі роки міг стояти на передовому пості боротьби в Україні. Народ його захищав, любив, бо він для народу жив, боровся і загинув за нього.Чупринка загинув, але народ залишився; народ перевихований, народ в поході, що його роками він провадив!І немає сили, що потрапила б спинити народ у поході до волі. Як лявіна змітатиме він все, що стане йому на шляху. Ще будуть падати тисячі, сотні тисяч, а може й мільйони, але народу, що в поході, вже ніхто не спинить. Він йтиме нестримно до своєї мети, яку йому показували найкращі. Йтиме і проти всього світу, як буде треба. Як борці з УПА-ОУН не здаються і самі кінчають із собою, так довго не складе зброї український народ.Не знаємо з нашої історії жодного факту, що українська армія капітулювала. Але знаємо Святослава Хороброго, що казав: «Не посоромимо землі руської, а ляжемо головами тут, бо мертві сорому не знають». Цю світлу традицію перейняв Чупринка. Так, «мертві сорому не знають».В Білогорщі стоятиме колись пам'ятник прославлення України. І «слава не поляже, а розкаже хто ми, – чиїх батьків діти...» Тому вгору підіймім серця, бо:
«Хто там сказав – нема Чупринки,Хто похилив на щоглі стяг,Коли ще пишуться сторінкиЙого безприкладних звитяг.Коли Москва фанфар не граєПро перемогу над УПА,То знай – на горло їй ступаєГрізна Чупринківська стопа!»

ПРО АВТОРА
Василь Кук (генерал-хорунжий УПА, «Василь Коваль», «Юрко Леміш», «Ле», «Медвідь») народився 11 січня 1913 р. в с. Красне Золочівського повіту Тернопільського воєводства (нині Буський район Львівської обл.) у багатодітній робітничо-селянській родині, у якій було восьмеро дітей. Двоє з них померли ще малими, всі решта були членами ОУН. Двох братів Василя – Іларія і Ілька – стратили польські окупанти. За совєтської влади усі члени родини були засуджені до тюремного ув’язнення, а все майно батьків було конфісковано.У 1923-1932 рр. навчався у Золочівській класичній гімназії товариства «Рідна школа». З 1927 р. належав до молодіжної організації «Пласт», у 1929 р. – член Юнацтва ОУН, з 1932 р. – член Золочівської повітової екзекутиви (Проводу) ОУН. Після закінчення гімназії навчався у Люблінському католицькому університеті на юридичному відділенні (факультеті). Тут організував і очолив студентську групу членів ОУН. У 1932-1934 рр. виконував доручення КЕ і як зв’язковий їздив до Кракова та на Волинь, перевозив нелегальну літературу, зброю, вибухові матеріали.За революційну діяльність багаторазово арештовувався польською поліцією, а у 1934 р. був засуджений польським судом за революційну діяльність на 2 роки тюрми. У 1936 р. вийшов на волю й очолив Золочівськии повітовий провід ОУН.У травні 1937 р. у віці 24 р., щоби знову не бути арештованим, перейшов у підпілля і став професійним революціонером-підпільником. Проводив нелегальні нічні вишколи ремісничої молоді у Львові, а восени цього ж року переїхав у Підгаєцький повіт, де організував підпільну друкарню КЕ ОУН «Мандоліна» і керував нею до жовтня 1939 р.У 1940 р. за дорученням КЕ ОУН на ЗУЗ перебував у м. Кракові й організував нелегальні переходи кур’єрів і зв’язкових ОУН через німецько-совєтський кордон. Працював спільно з референтом зв’язку ПУН Романом Шухевичем. Був учасником нарад Проводу ОУН, у лютому 1940 р. та делегатом на II Великому зборі ОУН у квітні 1941 р. Після II ВЗ ОУН був призначений Провідником ОУН С. Бандерою членом Проводу ОУН , у якому очолив організаційну референтуру (відділення). У той час брав участь у діяльності військового штабу, відбував старшинські військові вишколи.Навесні 1941 р. організував і очолив Центральний штаб похідних груп ОУН для переходу в східні області України, включно з Кримом і Кубанню (біля 5 тисяч членів і прихильників). У червні 1941 р. організаційно очолив Львівську провідну похідну групу (біля 20 членів), яка прибула 28 червня до Львова й 30 червня організувала Народні Збори, на яких проголошено відновлення Української держави.У липні – серпні 1941 р. організував і очолив Київську провідну похідну групу членів ОУН (біля 30 осіб), переважно зі східних областей та Волині, для повторного проголошення відновлення української державності в Києві. 31 серпня у м. Василькові частина членів групи, у тому числі В. Кук, була арештована німецькою поліцією. При транспортуванні групи до Львова у м. Луцьку В. Куку – «Лемінгу», Дмитрові Мирону – «Орлику» та зв’язковому Тарасові Онишкевичу пощастило втекти з-під варти і добратися до Львова. Навесні 1942 р. «Ю. Леміш» очолив Провід ОУН на Південно-Східних Українських Землях. Після загибелі Д. Мирона в липні 1942 р. та арешту його заступника П. Сака безпосередньо керував діяльністю ОУН на всіх українських центрально-східних і південних землях. Весною 1943 р. очолив також УПА – Південь.З березня 1944 р. був уже на території України, окупованій радянською армією, і керував усією національно-визвольною боротьбою і безпосередньо найбільшим боєм УПА в квітні 1944 р. під Гурбами.З 1947 р. був заступником Романа Шухевича на всіх його посадах, а після його загибелі 5 березня 1950 р. був обраний Головою Проводу ОУН в Україні, Головним Командиром УПА та Головою Генерального Секретаріату УГВР.23 травня 1954 р. був підступно захоплений провокаторами КГБ у полон. Перебував у слідчих тюрмах Києва і Москви до 1960 р. Звільнений у зв’язку з новим курсом політики М. Хрущова, т.зв. «відлигою», і з метою скомпрометувати його в очах українців.До останього дня Василь Кук працював на розбудову Української Держави, він був член Головної Булави Всеукраїнського Братства ОУН-УПА, голова Наукового відділу Братства УПА. Помер Василь Кук 9 вересня 2007 року в столиці України м. Києві у віці 94-и роки. Похований у рідному с. Красне.



Создан 10 дек 2018



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником